— А ви зауважили, як кепсько він виглядає? — спитав генерал.
— Любий мій Шарль! Нарешті він підходить до мене, я думала була вже, що він уникає мене!
Сванн дуже любив принцесу де Лом, до того ж вона нагадувала йому Ґермант, маєток під Комбре і всю цю таку любу його серцю сторону, куди більше не їздив, щоб не кидати без догляду Одетта. Він знав, що напівартистична, напівсвітська манера поводитеся, яку він знову несамохіть засвоював, тільки-но поринав у своє колишнє середовище, подобається принцесі, і зараз, розмовляючи з нею, тримався саме так, до того ж йому справді кортіло вилити свою тугу по природі.
— О! Наша чарівна принцеса теж тут! — гукнув він так голосно, щоб його чула не лише маркіза де Сент-Еверт, до якої він звертався, а й принцеса де Лом, для якої він це говорив. — Бачите, вона навмисне приїхала з Ґерманта, щоб послухати лістівського "Святого Франциска Асизького", і встигла тільки, наче славна синичка, клюнути кілька ягідок шипшини і глоду й оздобити ними свою голівку, на ній блищать ще крапелини роси і сніжинки, уявляю, як там мерзне герцогиня. Чудово, люба принцесо!
— Як? Принцеса навмисне приїхала з Ґерманта? Ця жертва навряд чи виправдана! Я не знала, я збентежена! — наївно гукнула маркіза де Сент-Еверт, не привчена до Сваннової манери висловлюватися. — Так, ваша правда, це схоже... — вела вона, розглядаючи зачіску принцеси. — Мабуть, тільки не на каштани, ні... Чудова думка! Але як мою програму принцеса узнала? Мені нічого не сказали навіть музики.
Сванн, привчений правити тонкі компліменти, більшості світських людей незрозумілі, жінці, перед якою він солодко стелився, вважав зайвим пояснювати маркізі де Сент-Еверт, що тирада його має метафоричний характер. А принцеса дзвінко розреготалася, бо в її гуртку Сваннова дотепність цінувалася високо, до того ж вона гадала, що всякі звернуті до неї солодкі слова мають бути напрочуд вишуканими і смішити.
— Ну що ж, я просто щаслива, Шарлю, що мої ягідки глоду подобаються вам. А чому ви вклоняєтеся цій Камбремер? Хіба ви теж її сусіда по маєтку?
Маркіза де Сент-Еверт, побачивши, що принцесі приємно гомоніти зі Сванном, покинула їх наодинці.
— Але ви самі її сусідка, принцесо!
— Я? У такому разі у цих людей маєтки повсюди! Як би я хотіла бути на їхньому місці!
— Ні, ви сусідка не Камбремер, а її родичів. її дівоче прізвище — Леґранден, вона часто приїздила до Комбре. Не знаю, чи відомо вам, що ви — графиня Комбрейська і що капітул повинен платити вам подать.
— Не знаю, що повинен мені платити капітул, але знаю, що мені самій доводиться щорічно викидати сто франків на користь кюре, і це мені не вельми до шмиги. Чудернацьке якесь прізвище — Камбремер. Воно уривається там, де треба, але виходить проте некрасиво! — додала, сміючись, принцеса.
— Починається воно не краще, — озвався Сванн.
— Ай справді-бо, це ж подвійне скорочення!
— Хтось дуже сердитий і дуже делікатний не посмів залишити все перше слово.
— Але все-таки не утримався і почав друге, ліпше б він залишив цілком перше, та й квит. Ми з вами дуже мило каламбуримо, любий мій Шарлю, але як мені прикро, що я зовсім вас не бачу! — вела принцеса лагідним тоном. — Я так люблю гомоніти з вами! Адже якомусь ідіотові Фробервілю я б навіть не могла розтлумачити, чому Камбремер — чудернацьке прізвище. Погодьтеся, що життя жахливе! Тільки з вами я перестаю нудитися.
Принцеса, звісно, кривила душею. Але Сванн і принцеса однаково ставилися до житейських дрібниць, і наслідком цього, — якщо тільки не причиною, — була велика подібність у їхній манері висловлюватися і навіть у вимові. Ця подібність не вражала лише тому, що голоси їхні були зовсім різні. Але тільки-но подумки вилущити сваннівські слова з їхньої звукової оболонки, забути про те, що звук цідиться у нього крізь вуса, і виявлялось, що з його слів складалися ті самі фрази, ті самі звороти і з тими самими інтонаціями, які можна було почути у гуртку Ґермантів. Але в питаннях істотних Сванн і принцеса розходилися дуже далеко. Проте відтоді як Сванн захандрив і його весь час тіпало, ніби йому збиралося на плач, він усе поривався говорити про свою печаль, як поривається убивця говорити про свій злочин. Почувши з уст принцеси, що життя жахливе, він сповнився такого розчулення, ніби принцеса заговорила з ним про Одетту.
— Ваша правда, життя жахливе. Нам треба б частіше бачитися, любий друже. Ваша найбільша принада в тому, що ви не веселуха. Ми провели б з вами чудовий вечір.
— Так воно і є. А чому б вам не приїхати до Ґерманта? Моя свекруха нетямилася б з радости. Місцевість, кажуть, у нас непоказна, але мені вона, признатися, до вподоби, я "цих красот" терпіти не можу.
— Цілком з вами згоден, околиця чудова, — підхопив Сванн, — вона навіть з біса прехороша, з біса прегарна для мене у цій хвилі, це край для щасливців. Може, це тому, що я там жив, але все мені там так промовляє до душі! Повіє вітрець, захвилює збіжжя, мені ввижається, що зараз хтось появиться, що я одержу якусь вість. І ці будиночки над водою... Мені було б там непереливки!
— Шарлю, любий, підсобіть: мене примітила ця страшелезна Рампільйон, прикрийте мене і нагадайте, що там у неї скоїлося, у мене в голові каша; чи то вона видала заміж доньку, чи то женила свого коханця, я геть забула, а може, обох... за одним махом!.. А ні, згадала: вона розлучилася з принцом... Удайте, що ми весело гомонимо про щось, щоб ця сама Вероніка не підійшла запрошувати мене на обід. А втім, я тікаю. Послухайте, любий Шарлю, як я вже з вами зустрілася, чи не дозволите мені умкнути вас і повезти до принцеси Пармської'? Вона буде вам рада і Базен також, він має зустрітися зі мною. Адже я чую про вас тільки через Меме... Ми з вами тепер бачимося лише в рідку стежку!
Сванн відмовився, він попередив пана де Шарлюса, що від пані де Сент-Еверт він повернеться просто додому, а ще він, мовляв, боявся, що не одержить, поїхавши до принцеси Пармської, листа, а він усе ще сподівався, що протягом вечора листа принесе йому лакей, а може, його придверник.
"Сердешний Сванн! — казала того ж вечора пані де Лом своєму чоловікові. — Він, як і раніше, обворожливий, але вигляд у нього зовсім нещасний. Ось ти побачиш, він пообіцяв прийти до нас найближчого дня обідати. По-моєму, це просто безглуздя, щоб такий розумний чоловік, як Сванн, потерпав через таку особу, та ще нецікаву, за твердженнями тих, хто її знає, ідіотку, — мудро міркувала вона, як міркують незакохані, гадаючи, що розумна людина має право бути нещасною лише через жінку, яка варта того; це те саме, що дивуватися, як це люди рачать захворіти на холеру через мацюпісіньку бацилукому".