— Мабуть, скоро почнуться бої… — сумно промовив він і спитав: — А як вам — теж треба бути в бою чи можна, як оце мені, лишатися в тилу?
Я відповів, що буду неодмінно з усіма козаками на передовій лінії.
— Аж на передовій? — здивувався чомусь писар і скрушно прицмокнув. Але за хвилину його думка набрала практичного напрямку: — Тоді от що: коли вскочите в якесь село чи містечко, одразу ж біжіть до попа. У попа повсіда спиняються всякі вершки — командири чи охвицери там, — безпремінно й шинелю там роздобудете. А то як же: ось-ось дощі підуть, а там сніг та мороз вшкварить, а ви без шинелі! Я сам купив у одного козака шинелю за двісті гривень. Він Ще під Хрестинівкою в попа із убитого більшовицького командира зняв і продав мені, бо навіщо йому дві шинелі. А то так і зостанетеся в самій гімнастерці, як отой наш начальник зброї…
— Який це начальник зброї? — спитав я, вперше почувши про таку військову посаду, і писар пояснив:
— Той, що, сказати б, відає всією полковою зброєю: йому несуть рушниці вбитих або ті, що покинув ворог, тікаючи. Він і ремонтує, якщо там попсувалося щось у рушниці, але під час бою він повсіда в тилу, як і я, от через що й труситься вночі, як цуцик, від холоду.
Мені гидко було діставати собі шинелю таким способом, і я посміхнувся на слова писаря, але його порада все ж запам’яталась мені.
Ми апетитно уминали вареники, одразу заплативши за них гривнями, які моторна молодиця охоче взяла, знаючи вже, що в Монастирищі за них можна купити в крамниці та на базарі будь-що, коли до хати заскочив сотник з другого куреня Сидорчук.
— Чи не продасте мені глечик молока та ще б засмажити яєшню з п’ятьох яєць, а то в моєї хазяйки нема? — спитав сотник, дістаючи гаманця.
— А в кого ж ви? — поцікавилась молодиця. Сотник назвав прізвище, і молодиця аж руками сплеснула:
— Де ж у неї молоко та яйця, коли тих дітей як маку, та ще свекор із свекрухою, та й чоловік плохий: як покалічили його на германській, так і досі шкутильгає!..
Молодиця врізала велику скибку паляниці, принесла глек молока й заходилась коло смаження, а сотник Сидорчук жваво запрацював щелепами, перемелюючи хліб і запиваючи великими ковтками молока. Він не відмовився й від вареників, коли ми запропонували йому, лиш писар тривожно поглядав, як зникають вони в його великому роті під вусами, а по голеному підборіддю тече масло з краплинами сметани. Немолодий сотник був, як кажуть, справний: завжди поголений і чисто вбраний.
— Сьогодні ніч буде спокійна, так що можна попоїсти досхочу, а от перед боєм треба, щоб кишки були порожні: не дай Боже попаде куля у вареники в кишках абощо, — капець тобі та ще й мучитись будеш, а в порожні — житимеш!
Я з цікавістю розглядав сухорлявого, жилавого сотника з вояцьким, але без усяких ознак інтелігентності обличчям. Я вже раніш запримітив його Ь полку й від курінного Луцького дізнався, що Сидорчук — колишній фельдфебель царської армії. До української армії він пристав лише вліті цього року, коли й йому надопекла "комунія", але сюди він приніс із собою засвоєні здавна дисциплінованість і викональність зразкового військового служаки. Його сотня в другому курені була чи не найкраща, бо він умів тримати в своїх дебелих кулаках підлеглих йому козаків і вимагати від них абсолютного послуху, як без будь-якого роздуму підкорявся сам наказам згори: правильно чи неправильно наказали — не твого ума діло, раз наказали, значить, виконуй! Без цього військо — не військо, а якийсь бардачок. До його сотні попав розжалуваний у рядові за участь у змові Болбачана огрядний штабний старшина, колишній офіцер російської армії з чистокровним інтелігентним обличчям, з русявою борідкою-еспаньйолкою. Сидорчук і його ганяв на муштрі, як звичайного козака, мовляв, мені нема діла до того, що ти там у штабах накоїв, а проштрафився, попав до мене, то й служи як належиться!..
Згодом мені не раз доводилось бачити Сидорчука в бою.
Трохи схильці, ніби підкрадаючись, щоб раптом кинутись, він завжди йшов позад своєї сотні, пильнуючи, чи ніхто не оглядається назад і, боронь Боже, чи не думає тікати. У правій руці в нього був наган — ця рідкісна тепер у старшин Шевченківського полку зброя, замість якої навіть курінний Луцький носив за плечима австрійського штуцера. Помітивши в когось якесь непевне вагання, Сидорчук підбігав до зблідлого від страху козака і, потрясаючи наганом, кричав: "Пристрелю собачого сина, спробуй тільки тікати!" Козак починав боятись свого сотника більше ніж ворога і твердо ступав уперед, де, здавалось, йому загрожувала менша небезпека… Такою вольовою рішучістю Сидорчук не раз рятував свою сотню від атак мадярської, а потім донської кінноти, бо, якщо піхота стоїть на місці й веде організований густий рушничний вогонь, навіть найзавзятіші вершники кінець кінцем не витримують і завертають коней назад.
Командував Сидорчук сердитим голосом, але без матюків, дарма що вийшов із російської армії, де ні солдати, ні офіцери не могли обійтись без цієї гидкої лайки. Взагалі, в українській армії я ніколи не чув матюків. І це не тому, що вона складалася з самих святих, а тому що матюки були невластиві, ба навіть чужі українській народній вдачі. Ще з дитинства запам’яталось мені, як у Недригайлові моя баба по батькові, розповідаючи дорослим про якогось волоцюгу Федька, пошепки казала з жахом на обличчі: "То такий розбишака, що навіть по-московському вміє лаятись!" Матюки ми запозичили після революції в свого "старшого брата". Хто не вірить мені, хай прочитає нарис М. Горького "Ярмарка в Голтве", де автор, пробувши цілий день на ярмарку, на превеликий подив собі, не почув жодного матюка й мимоволі подумав: "Який би "мат" висів У повітрі на такому ж ярмарку в Росії!.."
Мабуть, не все подобалось Сидорчукові в українській армії: наприклад, страшини на фронті не носять ніяких відзнак. Це непорядок, бо як ти розпізнаєш, де сотник, де курінний, а де полковник? І Сидорчук пришив до лівого рукава своєї охайної гімнастерки якусь крокву з вузького срібного позументу, дарма що ця відзнака епохи Центральної Ради була скасована і старшини в тилу мали зірочки на петлицях коміра.