— Будем кохатись, кохатись, кохатись! — і затулив рота поцілунками. Вона ще спробувала спитатись — знов те ж. Це її стурбувало, та все ж була певна, що Гордій таки її свататиме.
Так тяглося з місяць. Там трохи одмінилося.
Орися побачила, що Гордій мов не той став. Він навіть двічі не прийшов, а казав, що прийде. Потім виправлявсь, що йому було ніколи, не можна було. Але вже був якийсь не такий ласкавий, мов йому Орися надокучила. Орися це помітила і одного разу сказала йому це, ще й заплакала. Гордій спершу розсердився: він ходить сюди до любої розмови, а не до рюмсів! Потім йому шкода стало Орисі, він почав її розважати, і вони помирились. Але трохи згодом Гордій знов не прийшов обіцяного дня і навіть уряд ще й другого. Орися багато плакала, та не виявляла Гордієві своїх сліз, боялася. Та несила була й терпіти далі. Вона знову спиталася в Гордія про те, чом він досі нічого не каже, що має на думці. Гордій насупився:
— Я вже тобі сказав: я нікуди не втечу і ходитиму до тебе.
— Та й тільки?
— А чого ж тобі ще?
Орися зблідла, але очі в неї так і занялися. Вона не сподівалася такої образи. Вона розуміла тільки одно кохання — те, що кінчається весіллям. Вона вірила Гордієві і певна була, що іншого кінця й тут не буде. А тепер!..
— Так ти й не свататимеш мене? — спиталась вона гостро, але тремтячим голосом.
— Що це тобі заманулося про це говорити? — спробував одвилятися Гордій, але Орися зараз же спинила його:
— Як то — заманулося? — скринула вона, вихопившись з його з рук та зірвавшись на ноги. — Хіба я про що кажу? Хіба ти не повинен мене сватати? Хіба ти... хіба тобі... хіба можна...
Сльози підступили їй до горла і не дали доказати. Вона заридала. Гордій насупився знов.
— Я бачу, що ти сьогодні якась чудна, — промовив він наче недбало. — Заспокойся! Поговоримо про се іншим часом. А поки — прощавай!
Хотів притягти її до себе, щоб поцілувати, але вона відштовхнула його геть. Він промовив:
— Ну, як хочеш! — і пішов з пасіки.
Орися чула, як він ішов і як нарешті його не чуть стало, але вона його не зупиняла. Вона ридала тяжко, гірко...
* * *
Плакала, аж поки виплакала всі сльози, а полегкості не знайшла. Згадала тоді, що мати звеліла їй зайти в Радівку — взяти в крамниці заполочі. Треба було йти, і вона пішла. Ідучи, вмилася з річки і змила свої сльози. Прийшла в Радівку швидко, зайшла в крамницю, купила, що треба, повернулась, щоб вийти, і відразу зупинилась. На другій перії, трохи навскоси від крамниці був панський будинок. Двором коло його йшов — Орися відразу пізнала — Гордій. Він зійшов на рундук і увійшов у будинок. Хіба це контора? — подумала Орися і спиталася про це у жида-крамаря.
— Ну, яка там контора,— відмовив той,— то панська хата,— ото ж і пан пішов.
— Який пан? — спиталася Орися.— Отой панич?
— Ну-да, гарним дівчатам усе паничі сняться,— відмовив жид, сміючись.— Коли ж то не панич, а пан.
— Як то пан? — ледве вимовила Орися, чуючи, що в неї ноги трусяться.
— Ну,— як пан? А так пан, що він тут пан, у цій окономії. Якби він був панич, то він був би панич, а то він має жінку й дитинку, ну, то він пан.
Світ обертом пішов Орисі. Вона ледве могла встояти, але перемогла себе...
Не помітила, як перебігла Радівку, але вийшовши з неї, почула, що в неї нема сили далі йти. Сіла під вербою, що росла за селом над невеличким струмочком.
Не розуміла спершу, що саме зробилося. Тільки чула, що зробилося щось велике й страшне. Так, мовби все завалилось. Але дедалі вона потроху починала розуміти своє становище. Зрозуміла, що той, кому вона так без краю вірила і все віддала,— одурив її. Тільки грався з нею, бо в його є "жінка й дитинка". "Жінка й дитинка" — ці слова, мов грім з неба, вдарили її, і вона й тепер усе їх чула, вони й тепер дзвеніли їй у вухах.
Так ось як: все, що було, це омана. Всі його поцілунки та впевнення — се дуріння, брехня. Йому все це було так, як і не було, але їй!..
А може, всього цього й справді не було? Орися до пуття н знала, чи було воно, чи не було. Силкувалася згадати, але думки, образи тільки плуталися в голові. Може, це сон був?
А, ні, не сон! Було! Було, бо вона, Орися, вже не та! Ой, боже ж! Боже! Боже!
Так це була брехня? І як він цілував — се брехня? І як казав, що вона йому рідніша над усе на світі, що вона ясочка, сонечко,— то се була брехня? І як він дивився їй у вічі своїми зорями-очима, то се теж була брехня? Ні, ні, вона цьому поняти віри не може, це якась помилка, це не те! Це жид помиливсь. Може він не пізнав Гордія, а може, Гордій чого до пана прийшов. Треба впевнитися, треба довідатися! Та як? У людей розпитатися? Ні, люди збрешуть, або помиляться, або догадаються. Треба самій, самій!
Схопилася з місця і кинулася назад, у Радівку. Перебігла край слободи і опинилася перед Гордієвим будинком. Незважаючи нітрохи на людей, що ходили в дворі, кинулась на рундук і вбігла в хату. Перше, що зустрілось їй — була Ганна з дитиною на руках. Дівчина зупинилася на мить, а далі, вхопивши тремтячою рукою Ганну за руку, вона благаючи промовила:
— Скажіть, скажіть: ви йому жінка? Це його дитина?
Страшенно здивована Ганна тільки дивилася на дівчину.
— Ганно! — промовив Гордій, виходячи з другої хати, і зупинивсь: укупі з Ганною була Орися. Вона теж уздріла його і кинулась до його.
— Так ти мене одурив? Се твоя жінка? Жінка й дитинка?
Дівчина ще раз глянула на злякану Ганну, на скам'янілого Гордія і зрозуміла, що помилки не було.
— А-а! — якось несамовито, гостро скрикнула вона і прожогом кинулась геть з дверей, перебігла двір, слободу і побігла геть у поле...
Тієї ж хвилини, як Орися вибігла з хати, вийшов з неї й Гордій. Ганна безсило схилилась на канапу. Все зрозуміла, але вона цього не сподівалася. Правда, їй давно вже тяжко було жити. Але це!..
Дитина заплакала в неї на руках. Ганна встала і понесла її в свою світлицю. Без думки про те, що робити, положила її на ліжечко, приспала. Дитина тихо заснула, а Ганна зосталася над нею непорушна. Силкувалася подужати себе. Хотіла бути спокійною, бо так багато треба було рішити питань, а проміж їми одно — таке, що від його залежало тепер усе її життя.