Сидячи одного дня в конторі, він спитавсь у його:
— Яке тут економія має діло з радівцями?
Галушківський, присадкуватий, трохи посивілий, з підстриженою борідкою та вусами, колишній панський економ-кріпак, а тепер пан-управитель, глянув на Гордія хитрими малими очима з-під густих навислих брів, і своїм звичаєм, одмовив питанням, щоб виграти часу:
— А яке ж там діло?
Така відповідь визначала, що Галушківський ще не знав, як саме треба казати Гордієві, і хотів, гаючися з одмовою, тим часом зрозуміти його замір. Гордій страшенно не любив цієї відмови. Він насупивсь і сказав сердито:
— От — про луку!
— А є, є! — моторно забалакав Галушківський.— Мужики захопили панську луку і двадцять сім років хазяйнували на її.
— Що ж ви?
— А мені покійні — царство небесне їм! (Галушківський перехрестився) — Никодим Петрович звеліли подати в суд.
Гордій знав, як Никодим Петрович, його дядько, "веліли" Галушківському. Він спитавсь:
— Що ж суд?
— Присудив нам землю і три тисячі плати з їх за те, що нашою землею пользувались.
— Але як же суд міг присудити вам землю, коли ви кажете, селяни аж 27 років хазяйнували на цій землі — адже десятилітня "давність" минула.
— Ми свідками довели, що перші вісімнадцять год вони володіли нею од економії наймаючи, і нам присуджено з їх грошей тільки за дев'ять з половиною год.
— Але ж ви сами кажете, що вони володіли тією лукою 27 років.
— Чому ні?..
— Так як же ви могли довести, що цього не було, а що вони володіють менш як десять років?
— Так свідки сказали...
Галушківський сидів як невинний.
— А свідкам же хто звелів так казати?
Галушківський стиснув плечима.
— Свідчили як хотіли.
Спокійні відмови Галушківського, його невинний вигляд укупі з словами, що з їх було виразно видко, як він одурив суд, поставивши брехливих свідків,— усе це обурювало Гордія і йому так і хотілося зараз же крикнути:
— Геть відціль!
Але він здержавсь і тільки спитавсь:
— У якому становищу тепер діло?
— Окономія має вже сполнительний лист од суда і може повсякчас оддати його судебному приставу, щоб той зіськав.
— Давно?
— Місяців скільки...
Видима була річ, що Галушківський придержував того "листа" доти, поки довідається, яка людина його новий хазяїн.
— Ось що,— сказав суворо Гордій,— я бажаю се діло цілком зупинити. Всі документи до його зараз вийміть з конторських паперів і віддайте мені. А на луці тепер хто хазяйнує?
— Поки — мужики.
— Хай і хазяйнують! Давайте папери!
Галушківський ані оком не змигнув і так, мовби все це було йому байдуже, пішов, витяг папери і подав їх Гордієві. Гордій побіжно глянув на їх, щоб упевнитися, що се те, чого йому треба, і положив коло себе.
— Ну, тепер давайте доглядати ті рахунки, що ми їх вчора не догляділи.
Почали проглядати. Як і завсігди у Галушківського, рахунки були цілком непомильні,— причепитися в їх не було до чого, — принаймні Гордій не знав, до чого. Але що були шахрайські, то се була річ певна, бо тисяча десятин чорноземлі, що нею заправляв Галушківський, давала досі дві з половиною тисячі рублів щороку. Гордій се розумів, але він ще не стільки знав господарство, щоб помітити, де і скільки Галушківський зменшує прибуток та побільшує трати. Сьогодні, як і перш, він лічив, рівняв рахунок до рахунку, але не до чого не міг долічитися. Галушківський і навзнаки не давав, що помічає Гордієві заходи. Так посиділи вони до обід. Зоставалося ще кільки рахунків. Гордієві не хотілося їх кидати, і він сказав Галушківському.
— Ідіть обідайте, а я додивлюсь це сам. Шахов не замикайте, — може, що треба буде.
Галушківський мовчки вклонився і пішов укупі з контор. ником обідати. Гордій зоставсь над рахунками сам, поспішаючись, щоб не дуже загаяти обід. Але не додивився він ще й половини першого рахунку, як двері трошки відхилилися і крізь їх у хату вистромилась невеличка голова на тонкій шиї з прилизаним, присмальцьованим волоссям та з гострою борідкою. Це був економічний прикажчик, на прізвище Олійниченко.
— Що вам? — спитався Гордій, підводячи голову від паперів.
— Я до вашої милості, Гордію Васильовичу, — промовив Олійниченко і вступив у хату.
— Чого?
Олійниченко не відразу відмовив. Спершу він причинив добре за собою двері, далі озирнувсь по всіх кутках, чи нема де кого, а тоді вже підійшов ближче до столу і, зовсім схилившись до Гордія, стиха промовив:
— Зволите що провіряти?
— Еге ж. А що?
— Я, бачите, про те... Я, бачите, свої щоти маю...
— Як то — свої?
Олійниченко ще раз по хаті озирнувсь, а тоді сказав.
— Так... Управитель своє про робочих, а я своє. Він собі записує, скільки щодня робочих брато, а я всю зиму й весну — собі. Він собі — почому поденні, а я — собі...
— Покажіть.
Олійниченко поліз у пазуху, витяг з-під чумарки сувієй якихсь паперів і подав Гордієві. Вони пахли "махрою" і були добре висмальцьовані. Гордій розгорнув їх і почав переглядати. Це були досить порядні щоденні записи робочих, зовсім такі, як і в Галушківського. Гордій витяг з шафи управителя записи і прирівняв їх до цих. Різнація була чимала. Галушківський записував поденних мало не вдвоє, та й ціну їм становив більшу від тієї, що в Олійниченка. Гордій бачив, що коли рахунки не брехали і коли Галушківський з усім так поводився, як з цим, то половину того, що давала економія, він клав до власної кишені.
— А ви не помилялися? — спитався Гордій у Олійниченка.
— Боже мій! Чого б я помилявся?! — аж підскочив той.— Та ви тільки, Гордію Васильовичу, розпитайтесь у конторщика, — тільки на самоті,— так він вам і не таке ще скаже.
— Рахунки ці хай будуть у мене,— сказав Гордій Олійниченкові.— Але коли виявиться, що ваша неправда, то я вас не зоставлю більше в економії.
— Я за правду не боюсь! Мені не страшно! Ви тільки в конторщика розпитайтесь, Гордію Васильовичу! Він вам усе скаже — задріботів Олійниченко.— Та хіба саме це? Та, боже мій! Якби ви тільки знали, як він людей мучить. Він б'є їх нагаєм так, що кров виступає. Гордія мов що штрикнуло.
— Ви правду кажете?
— Та, боже мій! Та спитайтесь, Гордію Васильовичу, кого хочете! Та нема з тих, що в економії жили, чоловіка не битого. А позаторік хіба він не побив у полі чоловіка так, що той трохи не вмер: три тижні лежав хворий.