— Пішов на влови,— засміявся Кавун.
— Хто вони такії? — спитала Рухля: вона теж помітила щось непевне.
— Хто?.. Сволоч, он хто,— плюнув Кавун.— Шпиг, хіба ти не бачиш?.. Ото вже когось націлив.
Тим часом парочка знов показалась в юрбі, йдучи назад і палко розмовляючи. Панночка зненацька кинула оком на Кавуна і, помітивши, очевидно, що тепер він вже один сидить та ще й пильно стежить за нею, хутко озирнулась, штовхнувши бесідника ліктем. Ниточкин, вдаючи з себе байдужого, плівся позаду. Панночка зневажливо змірила його з голови до ніг і, ні до кого, власне, не звертаючись, промовила голосно:
— І чого б я нишпорив?..
Потім взяла під руку молодого чоловіка й тихо, але виразно, промовила:
— Буде дощ.
— Хіба? — здивувався той і підняв голову.— Вигадайте, ані хмарочки...
— А я вам кажу, буде, бо шпиги ходять з парасолями.
— Тише, Галю,— зупинив її панич і озирнувся.
Ниточкин звернув ліворуч, перестрибнув рівчак і перейшов на другий бік вулиці.
— Ха-ха-ха! — почув він услід,— спугнули птаха.
— Ги-и, здорово, маладчина баришня,— сміявся Кавун,— чисто одбрила хамлєта, щоб не никав, як потайний собака.
Хтось підійшов до будки й купив на дві копійки насіння.
— А квасу не хатітє? — питала Рухля, одраховуючи здачу.— Холодний, з льодом.
— Ні...
— А-а!..— позіхав Кавун.— Чого се мені сьогодні так спать хочеться?.. Дай квасу.
Рухля націдила йому з обв’язаної якоюсь ганчіркою діжки кухлик квасу. Він випив, утерся рукавом сірого від пороху мундира, взяв жменю насіння і повагом почав спльовувати.
Вечір непомітно переходив у ніч. За річкою край неба на обрію почав ясніти: то сходив місяць. Зірки ніжно тремтіли в високості.
— Треба, мабуть, кінчати торговлю, щось нема покупців,— промовила Рухля й почала мляво лаштуватись додому.
Кавун не відповів. Він сидів нерухомо й про щось думав, дивлячись собі в ноги.
По вулицях по обидва боки, мов у калейдоскопі, ворушились, мінялись, проходили темні, білі, сірі постаті, чувся гомін, то тихий, поважний, то палкий, бадьорий, повний завзяття, і відразу можна було впізнати веселі молоді пари, молоде життя. Поміж дорослими бігали, грались діти в куценьких штанцях і кумедних бриликах; дзвінкий регіт їхній додавав багато краси задумливому вечерові. По розмові й по чудному акцентові Кавун помічав, що більшість із сього натовпу були жиди.
"Найпаче пильнуй за жидами",— пригадав він суворий наказ сердитого начальства.
У відчинені вікна солдатської казарми вирвалось мелодійне рипіння гармонії, набридливо вп’ялось у серце, й воно боляче занило.
Десять люби-и-ла,
Дев’ять позаби-и-ла,
Одного я забить не магу...—
врізався в журливу мелодію скрипучий, неприємний голос...
— А вони зовсім не такі вже страшні,— думав Кавун, слідкуючи очима за жвавими рухами молоді, і щось гарне, тепле заворушилось йому всередині.— Кажуть, ніби думки у них вовчі; ну, та у кого вони тепер людські? Всім погано стало жити на світі, всім тісно, ну й їдять один одного. Наші молоді хлопці більш уредні...
І пригадалось йому, як одного разу стояв він у тюремнім дворі недалеко од вікна, прислухаючись до голосної суперечки, що вилітала з тюрми вікном на вулицю, й дивувався тій силі завзяття, яку мали оті молоді в’язні: дуже багато треба було його, щоб так палко, весело й голосно розмовляти в тім каторжнім, кам’янім мішку. І сердито на них було, що робили різні неподобні вчинки, за котрі садовлять до тюрми, й жалко їх... хороших, молодих.
От якби тільки начальство не сердилось, то можна було б і побалакати з ними, висловити їм, що так робити нехороше, що таким молодим та гарним людям не личить сидіти по тюрмах поруч із запеклими злодіюгами.
І вони, хоч і зелені ще, мовляв, та гарячі, але — він знає — дуже розумні й відразу зрозуміли б його. А то... діти, справжні діти, їй же Богу!..
— Бабуню, ви вже ідьотє домой? — почув Кавун біля себе веселу дитячу розмову.
— Іду, іду, а чом же мені не йти? — відповіла їм ласкаво Рухля.— Хіба тепер может бить яка торговля? Ось тривайте, поможете бабуні.
— Се твої дітки? — спитав Кавун, гладячи по голівці чорненьку кучеряву дівчинку років шести
— Діти?.. Зачим діти? Ви ж чуєте, звуть мене бабуньою.
— Так, так... гарненькі дітки. До бабусі прийшла, чорноока? — нахилився Кавун до дівчинки, ласкаво усміхаючись. Дівчисько перелякано дивилось скоса на шаблюку.
— У мене теж отака... Настя. Гарна дівчинка... І ти гарна... Як тебе звуть?
— Роза,— похнюпившись, відповіла та.
— Так, так, маладчина, умниця. Велика рости, отака-а велика.
Він вхопив дівчинку під пахви й високо підняв над головою.
— Гарадавой!! — почувся поблизу прикрий, пронизливий голос.
Кавун побілів і, повернувшись, став як стовб, приклавши руку до козирка. Рухля моторніш заметушилась, складаючи свої вузли.
— Хе... ето називаєтся га-ра-да-вой...
Нецензурна лайка. Натовп зменшив ходу, розмови вщухли. Пронизливий голос луною пішов вулицями й різав вухо.
— Ето на-зи-ва-єт-ся гарадавой... хе!..— пирхав пристав.— Он на пасту з жі-де-ня-та-мі паршівимі нєжності затеял... У-ух ти,— доточив він лайку, принизивши голос і блискаючи очима.— Пагаді,— засичало начальство далі,— я тебе накажу, как нужно стаять на пасту... Утром явішся ка мне, слишіш?
— Так тошно, вашскобродіє, винуваті..
Пристав одійшов, пирхаючи. Вулиця знов загомоніла; чутно було дуже неприємні епітети на адресу суворого начальства.
Кавун з півхвилини стояв отетерілий, нарешті звірюкою накинувся на Рухлю, пхнувши дівчинку в спину. На вулиці розітнувся дитячий лемент.
— Прибери звідсіль своїх жиденят, падлюко!
— Зачим ви обіжаєте дітьо? — кричала Рухля.— Що воно вам іздєлало?..
— Замовчи,— тупав ногами Кавун.— Прокляті! Погибелі на вас немає!
— А ти не штовхайся. Разві вона до тібє на руки лізла?.. Міша, Роза, домой!..
Знов гомін натовпу, човгання по пішоходах, тихий шепіт тополів, зітхання каштанів. Місяць, жовтий, як цитрина, піднявся за річкою й насмішкувато дивився на місто.
Кавун підправив ремінь на плечах, обсмикав мундира й вийшов посеред вулиці "на пост".
Його душила злість і ненависть до всіх, а в серцю глибоко-глибоко, мов шашіль, скрипів червяк заздрості до балакучого безмундирного натовпу.