Вже деякий час у лісі тривала якась метушня, а згодом мисливець почув наближення гурту людей. Вигукнувши клич орди, Аун погнався за хижаком. З різних боків виткнулись голови, полетіли дротики. Раптом з'явився Хуам і, крутнувши списометалкою, кинув спис. Поранений у бік, леопард підскочив і обернувся, готовий до бою... Хуам зник, поховалися й інші мисливці; тільки Аун залишився на своєму місці...
Леопард більше не вагався. За якусь мить він був уже біля сина Тура і плигнув на нього... Дрюком Аун спинив і збив звіра на землю, а потім завдав йому смертельного удару, і звір сконав.
Аж тоді Хуам з товаришами підбігли до Ауна. Спершись на дрюк, син Тура дивився на них. Він гадав, що всі почнуть захоплюватись його силою; в ньому навіть ворухнулась дружня ніжність, чарівна властивість його роду.
Але обличчя були суворі.
Один з прибічників Хуама вигукнув:
— Хуам переміг леопарда!
Решта мисливців підтримала його. Хуам підійшов до леопарда і показав на свій спис, що глибоко вп'явся між ребрами. Аун обурено відповів:
— Леопарда переміг не Хуам!
Уламри зареготали, теж показуючи на спис. Прибічник Хуама знову сказав:
— Ні, переміг Хуам!.. Аун тільки закінчив перемогу.
Син Тура підняв дрюк. Гнів клекотів у його грудях. Він вигукнув зневажливо:
— Чого вартий леопард? Аун подолав червоного звіра, тигра і Людей-Собак!.. Один лише Нао може зрівнятись з ним силою!
Хуам не відступав. Він почував за своєю спиною груди товаришів.
— Хаум не боїться ні лева, ні тигра!
Гіркий сум огорнув серце Ауна. Він був ніби чужинець серед своїх одноплемінників. Аун вхопив убитого леопарда і кинув їм до ніг зі словами:
— Син Тура не битиметься з уламрами... Він дарує їм леопарда.
Вони вже не реготали, а лютими очима міряли високу постать і величезний дрюк. Всі нишком визнавали силу Ауна, рівну силі великих хижаків, але водночас ненавиділи його і зневажали його ласкавість...
Аун повернувся до табору повний огиди і нудьги. Біля печери з навислою кам'яною брилою він знайшов Джеху, що самотньо скоцюрбилась на камені. Побачивши його, вона підвелася з жалібною скаргою. З подряпини на щоці текла кров.
— Джеху поранили? — запитав Аун, обнімаючи її за плечі.
Вона тихо відповіла:
— Жінки кидались камінням...
— Вони кидали каміння в Джеху?
Джеха ствердно кивнула. Мисливця охопило обурення. Озирнувшись навкруги і нікого не побачивши, він спитав:
— Де ж вони?
— Я не знаю.
У відчаї він похилив голову. Його страждання дійшли межі. І в мовчанці, що запала потому, Аун відчув, що не зможе більше жити з ордою.
— Чи не краще Джесі повернутися з Ауном і Зуром до Вовчиць? — прошепотів він.
Джеха звела на нього очі, не вірячи своєму щастю. Це було створіння покірне й боязке. Їй було тяжко серед уламрів. Вона постійно відчувала зневагу, ненависть і глум жінок, і це було тим тяжче, що вона ледве розуміла мову орди. Вона не сміла скаржитись і не сказала б ані слова про свою рану, коли б Аун не спитав її... Вона вигукнула:
— Джеха піде туди, куди піде Аун!
— Чи не краще їй жити зі своєю ордою?
— Гак, — прошепотіла Джеха.
— Тоді ми повернемось на берег великої річки!
Вона полегшено зітхнула і схилила голову чоловікові на плече.
Коли повернувся з мандрівки до підземної місцевості Зур, Аун відвів його від табору, бо жінки й мисливці вже посходились, і коротко сказав:
— Аун хотів би знову побачити Вовчиць, печерного лева і високу печеру.
Зур звів на Ауна свої неспокійні очі, і радісна посмішка засяяла у нього на обличчі. Він знав, що його товаришу важко жити в орді, та й у самого Зура ніби камінь лежав на серці.
— Зур буде щасливий у високій печері!
Ці слова розвіяли останні сумніви мисливця. Він підійшов до Нао, що відпочивав під навислою скелею, і сказав:
— Воїни не люблять сина Тура. Він хоче знову піти на той бік гори. Він житиме з Жінками-Вовчицями і буде спільником уламрів.
Нао уважно слухав. Він ставився до юнака з великою прихильністю, але знав про ворожі почуття орди до Ауна і передбачав жорстоку боротьбу.
— Орда незадоволена, що Аун завжди з чужинцями, — погодився Нао, — і не забуде цього, якщо він залишиться з нею. Але спільників уламри поважають. Вони воювали пліч-о-пліч з ва. І вони шануватимуть Ауна, коли він покине уламрів. Весною Нао поведе своїх на той бік гори. Він осяде на гірському плато, а Вовчиці житимуть в долині. Спускаючись під час холодів у долину, він не буде полювати на березі Ауна. І наша спілка буде міцна!
Він поклав руку на плече юнака і додав:
— Син Тура був би великим ватажком серед уламрів, коли б не віддавав переваги Зуру та чужій дівчині!
Син Тура визнав справедливість цих слів, але не шкодував, що зробив рішучий крок. Більше, ніж будь-коли, він віддавав тепер перевагу Джесі і Зурові. Важко йому буде лише без Нао.
— Аун принесе синові Леопарда зубів і блискучих камінчиків! — тихо промовив він.
Смеркалось. М'який сум огортав двох воїнів, які мали однакову вдачу і різну долю. Обидва блискуче довели свою силу й відвагу. Але майже однакові подвиги зробили батька ватажком, а сина вигнанцем.
Епілог
В скелях, за триста кроків від печери Вовчиць, оселилося подружжя махайродусів. Жінки знали моторність, силу, спритність і відвагу цих винищувачів великих тварин. Жодна з жінок не зважувалась виходити з печери. Минулої ночі червоні звірі довго блукали біля притулку. Інколи вони наближались, і тоді чути було шарудіння й важке дихання. Тоді жінки знімали галас і кидали гостре каміння. Влучити в звірів було важко: заважали камені й колюче гілля, навалене перед печерою для захисту. Нарешті махайродуси почали полювати на інших звірів, але протягом дня звірі навідувалися до схованки загадкових істот.
Наближався сезон дощів.
За своєю барикадою, в темній печері, жінки згадували хороброго мандрівника, який переміг Людей-Собак, і цей спогад посилював їхній смуток.
Дрюком та дротиками він винищив би червоних звірів...
Напередодні махайродусам пощастило, мабуть, на полюванні, бо вони підійшли до печери задовго до смерку. День був похмурий, небо затягли густі хмари. З долини дув, виючи серед каміння, пронизливий вітер. Плакали діти. Збившись біля входу, Вовчиці похмуро оглядали рівнину, а Ухр думала, що хижаки напевне залишаться і надалі жити в скелях.