Частина перша
Мандрівники
Аун, син Тура, любив підземну місцевість. У товаристві Зура, сина Землі, останнього з племені Людей-без-плечей, винищеного рудими карликами, він ловив у підземних річках сліпих риб і синюватих раків.
Аун і Зур, траплялося, по кілька діб мандрували вздовж печерної річки. Часто берег її був не ширший за карниз, і доводилося пролазити крізь вузькі щілини в порфірі, гнейсі чи базальті. Зур запалював смолоскип, і багряне світло жваво плигало на кварцові склепіння та на хвилі повноводної річки. Тоді мандрівники нахилялись і дивились, як плавають мертвобліді тварини, потім уперто шукали нових ходів чи йшли далі, аж до глухої стіни, з-під якої виривалась річка. Перед стіною вони надовго зупинялись. Їм кортіло подолати цю загадкову перешкоду, на яку уламри наштовхувались вже шість весен.
Аун, що походив від Нао, сина Леопарда, за звичаєм належав братові своєї матері. Проте йому ближче до серця був Нао, від котрого він унаслідував поставу і невтомні груди. Волосся Ауна спадало з голови густими пасмами, як грива баского коня, а очі були кольору глини. Сила робила Ауна страшним, але він частіше, ніж Нао, дарував життя переможеним, коли ті вже лежали долілиць. Ось чому його мужність викликала в уламрів не тільки захоплення, але й презирство. Він полював сам із Зуром, який через своє слабосилля був би нічого не вартий, коли б не вмів спритно розшукувати камінці для добування вогню та виготовляти трут із трухлого дерева.
У Зура стан був вузький, як у ящірки, а тіло, здавалось, зовсім не мало плечей. Такими були всі ва — Люди-без-плечей.
Думав Зур хоч і повільно, зате був винахідливіший, ніж уламри.
Зур любив підземну місцевість ще дужче, ніж Аун: його батьки, як і батьки його батьків, жили на землях, багатих на воду, де річки часто ховалися в скелях або без сліду зникали в гірських проваллях.
Якось вранці Аун і Зур прийшли на берег річки. Вони бачили, як зійшло багряне сонце і осяяло землю рожевозолотим промінням. Зур знав, що йому приємно дивитися на хвилі, Аун же відчував цю приємність несвідомо. Вони рушили до країни печер. Перед ними звелася висока неприступна гора: її верхів'я було схоже на довгий мур. Далеко-далеко, на північ і на південь, воно підносилося нагромадженням неприступних скель. Аун і Зур хотіли перейти гору, — цього прагнули всі уламри.
Уламри прийшли з північного заходу і вже п'ятнадцять років просувались на південний схід. Спершу їх добре налякали землетруси. Побачивши згодом, що нова земля стає все принаднішою та багатшою на здобич, вони остаточно осіли на ній.
А все ж ця гора дратувала їх.
Аун і Зур сіли відпочити біля очеретів, під чорними тополями. На протилежному березі з'явились три мирні велетенські мамути, і сайгаки біля річки кинулися врозтіч. Біля кам'янистого рогу хлюпався у воді носорог. Якась дивна енергія сколихнула сина Нао; його душа, більш невгамовна, ніж у лелеки, жадала перемоги над простором. І коли він підвівся, то пішов проти води аж до тієї дикої щілини, з якої вибігала річка. В сутінках замигтіли кажани. Мандрівнича пристрасть опанувала юнака, і він сказав Зурові:
— Там, за горою, нові землі!
Зур відповів:
— Річка тече з сонячних земель!
Його сонне око, що нагадувало око плазуна, спинилось на променистих очах Ауна. В цю мить Зур збагнув бажання уламра. Мрійний розум Людей-без-плечей підказував йому, що струмочки й річки мають свій початок.
В печері стало зовсім темно. Зур запалив одну з смолистих гілок, що приніс з собою. Та вони могли йти і без світла, бо досить добре знали місцевість, йшли довго, залишаючи за собою звивини проходів, перестрибуючи через провалля. А в вечірній час лягли спати, попоївши печених раків.
Їх розбудив поштовх, що йшов ніби з глибини землі. Чути було, як покотилось каміння, потім усе стихло. Ледве спалахнувши, їхня тривога згасла, і вони знову поснули. Але коли рушили далі після відпочинку, то знайшли на шляху кам'яні брили і відірвані уламки скель.
Тоді спогади спливли в пам'яті Зура.
— Земля двигтіла! — сказав він.
Аун не зрозумів, та й не силкувався зрозуміти, його думка була жвава, смілива й коротка: вона не йшла далі розуміння безпосередніх перешкод чи рухів живих істот. Нетерплячка, що зростала в ньому, прискорила ходу, і на другий вечір вони вже досягли місця, де печера закінчувалась стіною.
Щоб краще бачити, Зур запалив ще один смолоскип. У світлі, що попливло по гнейсових стінах, таємниче заблищали мінерали.
Товариші скрикнули: вони побачили в стіні широку щілину.
— За нею — земля! — вигукнув Зур.
Аун підбіг і схилився над щілиною. Вона була ширша за людину. І хоч знав він, якою пасткою може стати щойно тріснуте кам'яне склепіння, нетерплячка потягла його в це провалля, йти було важко, — увесь час доводилось перелазити й переплигувати через каміння. Зур ішов слідом за сином Тура; в ньому жила якась невиразна ніжність, що змушувала поділяти небезпеки і перетворювала обережність на відвагу.
Щілина стала такою вузькою, що вони мусили йти боком. Повітря було важке, немов надихане каменем Несподівано шлях перегородив гострий виступ, і вони не могли навіть нахилитися. Становище здавалося безвихідним.
Схопивши свою нефритову сокиру, Аун ударив нею по виступу з таким гнівом, ніби то був ворог. Камінь похитнувся. Воїни зрозуміли, що його можна вивернути із скелі. Зур встромив свій смолоскип у щілину і почав допомагати Аунові. Камінь захитався дужче. Вони налягли з усієї сили. Гнейс тріснув, покотилося дрібне каміння, важко гупнула вивернута брила. Хід був вільний.
Далі він розширився, йти стало легше. Повітря посвіжішало, і незабаром вони опинилися в новій печері. Аун, як зачарований, побіг уперед, аж поки його не спинила темрява, бо Зур загаявся із смолоскипом. Та зупинка тривала недовго. Нетерплячка уламра охопила й Зура, і вони швидко пішли далі.
Раптом у печері посвітлішало: в кінці її між двома гранітними стінами був вихід.
Високо вгорі вони побачили сапфірову смужку неба.
— Аун і Зур перейшли гору! — в радісному захопленні вигукнув син Тура.
Він розправив свої могутні плечі. Несвідоме, але глибоке почуття гордості захвилювалося в його тілі, мандрівничі інстинкти спалахнули в ньому невгасимим вогнем. Більш стриманий та більш мрійний Зур теж щиро радів, як і його товариш.