Село. Починається весна. Де-не-де лежить ще сніг. По улицях болото. Далеко на селі дівчата співають веснянки.
У старого козака Максима Квача людей мало не повнісінький двір. Хапане весілля, чи що? Ба ні — музики не чути! — Ховають кого? Попа не видко! Що ж трапилось?.. Переселенці! ідуть козаки на нові гнізда! Сини Максима кидають батька, матір, кидають своє кубло та йдуть на Амур за шматком хліба. Ось уже й воза підмазує старий, і коні годуються; сини-переселенці і скрині виносять та всякий дріб'язок. Люди обступили старого москаля. Москаль з "Григор'євським" хрестом на грудях лівий рукав шинелі теліпається, бо у ньому нема руки; у правій руці ціпок; права нога тільки по коліно, а від коліна дерев'яна — стельмах зробив її за півкарбованця. Добра нога, терпляча: її тепер не то кулею бий, а й сокирою рубай — москаля не заболить: зроблена вона тесаком та гиблем. На ніч москаль скидає її, на день знову чіпляє — слухняна нога! "Григор'-євський" хрест не цяцька, недарма москаля величають "кавалером". Хоч його покалічено, а проте — кавалер, а се чоловікові не абищо. Він повік дістає кілька карбованців на рік. У церкву увійде кавалер — усі розступаються, дорогу дають йому. Кавалер стоїть попереду, поруч з панами. Щороку на Георгія Побідоносця 2 каліка-кавалер їде до Петербурга, обідає у дворці вкупі з другими москалями-кавалерами. Він до труни матиме що їсти, і йому не треба пхатися до Амура за шматком хліба. Правда, що його родина бідує, бо який з каліки робітник? Ну, що ж робити,— усіх не нагодуєш!..
— Еге,— балакає москаль,— Амур — сторона далека. Тепер, скажім, до залізниці десять верстов, від залізниці до Одеси-города верстов з тисячу, а відтіля на кораблі морем-окіяном їхати треба більше ніж два місяці. Через те й начальство не пускає старих та хорих їхати, бо не витримають — помруть на морі! А начальству не потрібні видатки: його, старого, вези, він поїдає казенний харч, а там дивись — помер! Бери його за ноги та й кидай у море. Одно, значить, "сумнительство" для себе, а казні видатки і неспокій!..
— Так, так! — потакує старий чоловік, слухач.— Якийсь Василь здохне, а через нього начальству клопіт! — Старий балакає гостро, а сам хоч би усміхнувся.
— Ну, дідусь що скажуть, то наче рублем притягнуть.
— А бодай вас, діду, повік слухати! — озиваються слухачі сміючись.
— А хіба й не так! — каже знову дід, удаючи з себе, ніби його розсердили.— Ще чого забажалось! Хліба!? Каменюки не хочете!? За що вас годувати хлібом? Може, за те, що у вас одна на тілі шкура? Ач, яке велике свято! Ондечки пани їдять — та й то не хліб, а якісь ^булки, що, може, й собака не хоче їх їсти, а вони, бідолахи, їдять — нічого не зробиш; а у панів не одна, а скільки шкур!.. Яку схоче, таку й натягне на себе.
Всі регочуться.
— Парнішка,— каже москаль до парубка,— а полізь-но у мою ліву кишеню, витягни ріжок з чемерицею, нехай я понюхаю, щоб дома не журились.— Парубок виймає; москаль запускає пучки у табаку і набиває свій ніс
— Добра се нагорода — хрест! — бубонить дід.— Але якби можна своєю рукою виймати з кишені ріжка, було би ще краще.
Але москаль не чує, він знову товче своє про Амур-ріку.
— Що й казати,— перебиває якийсь господар,— у Максима два сина, та дві невістки, та четверо внучат, та одно у колисці, та своя стара, та сам — усіх одинадцять ротів, а землі три десятини та городу опруг — не розтанцюєшся! Ну й недостача хліба, і йди шукати його по Амурах та по Сибірах.
— А нащо вони плодяться, як свині? — не вгамовується дід.— Ач, завели панські звичаї: щоб і жінка у нього була, і діти, може, хочеш і на подушці спати? Пам'ятай, що ти худоба! А худобі що? Стійло — от і все! А то доживуться до того, що ні ікони, ні ножа: ні помолитися, ні зарізатися! Не абичого і захотів — хліба! А пареної полови не хочеш?.. Не здохнеш! У Росії ще ніхто не вмер без хліба, а як помирають, то не від хліба, а з голоду!..
Слухачі аж пирснули від дідової балачки.
— Воно як подумаєш гарненько,— каже москаль,— то виходить так, що все одно — чи Росія, чи Сибір.
— Се так! — згоджується дід.
— А може, там краще, ніж у нас?
— Мабуть, коли люди йдуть туди.
— Може, тут Сибір?
Може!
— І тут земля, і там земля; виходить, все одно! — каже москаль.
— Звичайно,— відповідає дід,— звичайно, однаково; от, приміром, у вас, "господа служба", дві ноги: одна нога, що ооі дав, а друга, що стельмах зробив, а вони однакові, бо псе одно, що тіло, що дубина...
Москаль соромиться. Слухачі від сміху кусають губи, але не хотять сміятися, щоб не образити москаля. А дід хоч би мусом рушив.
— Се ваша правда, свате... Не хотів би я сього хреста. Л дай мені мою руку та ногу! Я б у ноги вклонився!
— А до Амуру пішли б?
— Побіг би! Бо тут жити гірко! Земля скрізь панська. Наділу не прирізують, а люди плодяться. Одно слово: погибель козакові!..
— Отсе-то правда! — озиваються всі слухачі.
— Як мені,— каже дід,— то не треба прирізувати землі, нехай відріжуть тільки місце, а я своєї понавожу.
— Тепер скажемо про Максима Квача і його бабу. От бідні! Вже вони ніколи не побачать своїх дітей, все одно як ховають! Ех, якби мені рука та нога! — Москаль махнув безнадійно правою рукою й пошкандибав у хату.
Його слухачі розходяться по дворі.
Старий дивиться услід покаліченого кавалера. "Нещасний!" — каже він зітхаючи. У дворі галас: стоять вози, розкидана солома. У повітці реве корова. Свині ходять... Ось рушає з двору віз; се сусід везе збіжжя переселенців до залізниці. У дворі всі стоять мовчки. Всяк думає, що їде до Амуру, що се вже і його скриню повезли. Якийсь сум обгорнув усіх.. Чути зітхання... У кутку дворища лежить Рябко і гризе костомаху. Сорока умостилась на свиню зверху, їде на ній по дворищу і дзюбає її у спину, мов попаняе... Галка походжає по паркану і зазирає на кістку... Рябко гарчить...
Двері у хату раз по раз відчиняються. Люди то входять, то виходять... Надворі ще холодно, якась мряка: хоч і сонце світить, але мало ще гріє... Із стріхи вода крапле; у дворі теж болото. Призьба мокра, нема на чім і сісти... Невеселий малюнок!..
У хаті теж галас. Стара мати нишком утирає сльози та порається з невістками та бабами біля печі. Два сини, мов орли, високі, здорові, чорновусі, кучеряві — пакуються. Батько їх, сивенький чоловік, Допомагає їм. Лице його усе в зморшках, вуса висять, чуприна розвіяна. У запічку діти гріються. У колисці дитина кричить. Люди хто стоїть, хто сидить, мовчать та школи важко зітхають. У хаті тхне парою, дьогтем та кожухами. Пара пливе серпанком до печі, а там ураз летить у комин... Долі мокра солома. Баби крутять з неї віхті та пхають у піч. Сонце заглядає у вікна і кидає свій промінь на солому і дерев'яну ногу кавалера. Тут теж невеселий малюнок!..