— Де там! — щасливо всміхалась жінка.
— Пам'ятаєш, була ти ще дівкою, а я до тебе ходив? Не було в мене чобіт, а страх як хотілося мати! Ти вже не питай, де я дістав отого бичка, за якого справив собі обнову, а таки справив! Чи ось тепер — тямиш?
Жінка сиділа біля нього, підпирала долонею щоку і вдоволено всміхалась.
— А Пуркун! Цвинтар біля нашого городу — мало не наша земля, а він сіно і вдень, і вночі носить додому у рядні. Якби ти знала, скільки він моєї душі переносив!
— Тепер не понесе,— докинула жінка.
Кирило ще випивав чарку, міцно стискував кулаки, сидів так, насуплений, потім нюхав один кулак, другий — і махав перед собою, наче погрожував невидимій армії своїх ворогів.
— Еге, думали, Кирило — ніщо, кізяк засохлий, що й ногою копнути його не захочеш, а тепер ніхто без мене не обійдеться. Хай спробують обійтись! Бігатимуть, проситимуть, щоб могилу викопав, щоб копачів покликав. А нехай хтось не додумається довідку від лікаря взяти, хай!..
Прогупало попід вікнами, й Кирило хутенько сховав пляшку під ослін. Проте гупотіння одпливло, ніхто не постукав і не зайшов, то Кирило знову виставив горілку.
— А дзуськи, щоб я кого вгощав! Тепер мене мусять пригощати, а я не з кожним пити стану. Хіба що з потрібною людиною.
І хоч не дуже йому того бажалось, а вже так вийшло: став чекати, хто ж помре. Та ні, зовсім не хотілося, щоб умирали,— хіба в нього таке серце черстве? — та коли вже в тебе робота така, то мусиш її спольняти. Хоч і був сторожем наставлений, то поки не прийшли й не покликали, щоб яму з копачами викопав, поки на перші поминки не позвали, то який ти сторож? Якщо своє діло спольнятимеш, якщо люди бачитимуть твою роботу, отоді й сторож.
Минув тиждень. Там справили родини, там оженився хтось, із машиною перекинулись біля ставу... Але перекинулись благополучно, шофер руку вивихнув, а решті нічого, тільки перелякались. Кирило прислухався до балачок — може, хто добряче забився? — так ні. Й роздумувати почав, у кого яке здоров'я. У Степана-бухгалтера начебто плохеньке, але ж він уже й жінку свою пережив, котра ніколи на здоров'я не скаржилась. Він тобі ні важкого не піднесе, ні чарки не вип'є — любить себе чоловік, боїться за себе. Стара Явдоня, котра одного свого півня шість разів на базар носила продавати (так і не продала, бо шкода стало, то він перегодя здох), вже ледь по світу ходить. Але ж скільки Кирило себе пам'ятає, то вона завжди так і ходить! Михайло Безніс по лікарнях вилежується щозими й щоліта, про нього держава піклується, бо дуже покалічився на фронтах. Товариші його зразу згинули хто де, а цей прийшов додому, і хоч на тілі живого місця не було, проте тягне й досі, ніби камінну ниву оре... На кого оком не кинь — то або при здоров'ї такому, що вистачить не на один вік, або ж так боїться вмерти, що, дякуючи своєму страхові, протримається до ста год.
Тьху, прости господи!
Минув ще тиждень.
— Щось я не пойму це літо,— скаржився якось Кирило своїй жінці.— Якесь воно таке вже тепле, таке погоже, що аж із душі верне.
Жінка ке знала, що має на думці чоловік, тому тільки непевно схитувала головою і не обзивалась.
— Той рік яке було літо? Ні тобі з хати вийти, ні врожай обмолотити. Воно хоч і трудно, звісно, але ж не нудно. Тітку Олексючку пам'ятаєш? Така ж була дорідна баба, така кругла, така пиката, а перескакувала калюжу, посковзнулась, упала — через тиждень і поховали.
— Царство небесне...
Ген-ген під осінь переставилась зовсім стара баба. Вона вже так рідко виходила зі своєї хати, що про неї забули — є така чи немає. Кирило, почувши новину, спершу зрадів, а потім, злякавшися своєї радості, перехрестився. Бо що не кажіть, а горе є горе — твоє воно чи чуже, велике чи маленьке. Спершу хотів навідати покійницю, та передумав. Ото нехай спочатку до нього прийдуть бабині родичі або сусіди, нехай він з копачами (а хто в них за копачів — брати Сядристі, вже старі обоє, а все життя тільки те й роблять, що копають) своє діло доведе до пуття, потім уже... Розмірковував, де б це ту могилу копати. Баба, звісно, людина, але ж... непомітна, зовсім нікчемна, так наче її й не було. Можна будь-де поховати, в якомусь закутку глухому,— там їй лежатиметься спокійно, ніхто не заважатиме.
Проте чомусь не йшли по нього, і настрій у Кирила став підупадати. Щоб трохи заспокоїтись та розважитись, .перейшов свій город і ступив на цвинтар — тут завжди почувався як на власному обійсті. Тільки-но шанобливо схилив голову біля Дениса Потаповича й зразу ж підвів її — як завмер: неподалік лежала на траві свіжа земля, а брати Сядристі стояли в ямі вже по пояс.
— Господи поможи,— мовив, не знаючи, що слід у таких випадках казати.— Це на кого ви копаєте? На бабу?
— На бабу,— відповів молодший Сядристий, і обидва вони випростались, пильно дивлячись на Кирила. Молодший був розповнілий, з одвислими губами, а старший — щупленький, з випнутими вилицями — виглядав проти нього хлоп'яком.
— Як же це?.. Бумажка з лікарні є?
— Показували...
— Що ж там стояло? По закону? Печатку бачили?
— Бачили.
Кирило обійшов навколо ями й запитав ображено:
— А мене ж чому не покликали?
— Та думали, що самі нас побачите й прийдете,— просто відповіли Сядристі.— Ви ж не за горами, а через город.
Відповідь трохи заспокоїла Кирила, отже, про нього не забули, сподівались, що сам прийде.
— А хто сказав, щоб тут копали?
— Родичі просили, щоб коло діда.— І молодший показав заступом на зарослий горбок.
— У всьому має бути лад,— вкрадливо почав Кирило.— Хіба можна копати хтозна-де? Там, де слід,— там і копати. А то ж так усе на світі переплутається.— Він поглянув на могилу Дениса Потаповича.— Було б зайти до мене, подумали б...
— Таж дід осьдечки лежить,— і молодший знову тицьнув заступом у бік горбка.
— Дід, звісно, лежить, та хіба старій тепер не однаково, біля кого упокоїтись?
А далі в Кирила все велось так, як слід. До нього приходили, з ним радились, він завжди мав чесно зароблену чарку. Й хоч пити любив не дуже, проте не відмовлявся, бо чого ж мало пропадати. Поступово він поповнів, очі заплили сальцем, став благовидний, аж наче лагідний. Хіба що погляд іноді так зблискував, ніби в зіницях отрута вистоювалась. Траву на цвинтарі жінка де серпом вижинала, а де він сам косою скосив у цьому році — й не пішло добро мимо рук. У наступному році так само. Й дітлахів од вишень одганяв, бо навіщо сіно витоптувати. А коли могилу свіжу копали, то жаль його брав: збавляли хоч і малий клин паші, а таки збавляли!