І все ж, чуття йому підказувало, що тут щось не те. Але як вивести цю підозрілу людину на чисту воду? Ні, схоже, без дорослих не обійтися.
— Давайте зробимо так, — несподівано для самого себе запропонував Грицик. — Ми зв’яжемо вам руки і ви посидите в курені. А приїдуть наші — самі розберуться.
— Та ви що — з глузду з’їхали? — обурився незнайомець і знову ступив уперед.
— Ані руш! — вигукнув Грицик і підняв лука. Барвінок, не чекаючи Санькової команди, напружинився для стрибка.
Незнайомець скосив очима у його бік, затим знизав плечима і заклав руки за спину.
— Ну що ж, зв’язуйте, — згодився він. — Зв’язуйте руки, ноги, тягніть у курінь. Тільки ж глядіть — повернеться ваш дядько і такого дубця дасть, що тиждень не зможете сісти. Це ж треба! Дурниці якісь…
І увесь час, поки Санько вовтузився з сиром’ятним ремінцем за його спиною, незнайомець докірливо хитав головою. Потому повернувся і сам рушив до куреня.
— Глядіть же, хлопці, — востаннє попередив він. — Ой, і биті будете! А мені що? Я й почекати можу…
Хлопці зачинили за незнайомцем двері. За хвилину з куреня долинуло гучне хропіння…
Вже вечоріло, коли друзі незнайомця повернулися угору Дніпром. Молодик, що сидів на веслах, почав загрібати у бік острова, де в очеретах принишкли хлопці. Низенький товстун, його супутник, мугикав щось невеселе.
— Даремно тільки з’їздили, — домугикавши, зітхнув товстун. — Казав же я йому, що нікого там немає.
— Але ж ми бачили сліди, — заперечив молодший. — А де сліди, там повинні бути й люди…
— Що нам ті люди? — зневажливо пирхнув товстун. — Нам не люди потрібні, а те, що в їхніх куренях.
Вони зупинилися біля піщаної коси. Молодший свиснув. Затим трохи почекав і ще раз свиснув. Тоді погукав:
— Пане Юзефе!
Йому ніхто не відповів.
— Мабуть, заснув, — висловив здогад товстун. — Доведеться сходити на берег.
Він підвівся на колінах і закляк. Бо побачив, як через галявину переходив якийсь хлопчина.
— Що за чортівня? — вражено пробурмотів він. — Поглянь-но, Сидоре.
— Хлопчисько! — здивувався Сидір. — Звідкіля його занесло?
Хлопчина зупинився по інший бік піщаної коси і в свою чергу втупився у прибульців.
— Е-е… це саме… звідкіля ти взявся? — запитав товстун.
— А ми тут живемо, — відказав хлопчина. — З дядьком. І його товариші теж тут живуть.
— Кхе… он як… А де ж вони? Нам би той… побалакати треба.
— Вони незабаром повернуться, — відказав хлопчина. — Вони тут спіймали одного злодія і відвезли…
— Куди? — запитав молодший.
— До Швайки.
Товстун завмер із роззявленим ротом. Тоді повернувся до молодшого і верескнув:
— Жени!
Але той і так уже налягав на весла, аж ті почали вгинатися.
За хвилину все затихло. Лише чутно було, як у курені щось невиразне пробурмотів в’язень.
ДОПИТ
Грицик (а це був він) дивився услід човнові, аж доки той щез за закрутом ріки. Тоді повернувся до куреня, перед яким з луком напоготові завмер Санько. Поруч з ним сидів Барвінок.
— Ну як? — стривожено запитав Санько.
Грицик засміявся.
— Рвонули звідсіля, як качки перед злетом. Тепер їх і Барвінок не наздожене.
— Гей, хлопці, — долинуло з куреня. — Я чув якусь розмову. Що, ваш дядько прибув?
— Та ні, — відказав Грицик. — То… козаки з сусіднього острова пропливали. Казали, що дядько повернеться трохи пізніше.
— А більше нікого не було?
— Та… ще двоє якихось. Один товстий, інший молодий, із рубцем на щоці.
— І де ж вони?
— Хотіли зупинитися. Та побачили наших сусідів і подалися далі.
З куреня долинуло люте буркотіння. Потому в’язень сказав:
— Ну гаразд. Ще трохи посплю. Розбудите, коли дядько повернеться.
Ніч минула спокійно. Хіба що хлопцям було трохи холодно, бо ж свитки свої залишили в курені. І кресало також. То ж спали, щільно притиснувшись з обох боків до Барвінка, котрий не зводив погляду з куреня.
А зранку в’язень почав ремствувати. Його обурювало, що Грициків дядько затримується. А коли сонце піднялося над очеретами, загорланив:
— Їсти хочу!
— Там же є що їсти, — сказав Грицик.
— Так у мене ж руки зв’язані! Ти що — забув? І води принесіть!
Хлопці подивилися один на одного. Заходити до куреня їм не хотілося. Мало що може втнути дорослий злодій, навіть коли у нього зв’язані руки.
Врешті Грицик зачерпнув ківш дніпровської води і рушив до куреня, двері якого завбачливий Санько підпер кілком. Грицик відкинув кілок і просунув голову у двері.
— Ось вам вода, — сказав він.
— А їсти як я буду? — почулося у відповідь.
Повагавшись, Грицик щез за дверима. За мить почулося пожадливе хлебтання.
— Дякую, хлопче, — сказав в’язень. — А тепер я й чорта смаленого з’їв би. Може, розв’яжеш? Та підійди ближче, не бійся… Ти куди?
Проте Грицик був уже надворі. Він хутко зачинив двері і підпер їх кілком. Був блідий як смерть.
— Ти що? — здивувався в’язень за дверима. — А хто мене годуватиме? У мене ж руки зв’язані!
— Неправда, — сказав Грицик. — Руки у вас вільні. От тільки ремінець ви забули заховати. Він у кутку на хутрі лежить.
В’язень коротко лайнувся. Згодом додав:
— Гадаєш, приємно, коли тебе якісь пуцьвіріньки зв’язують?
По обіді в’язень заходився виламувати двері. Мабуть, розлютився так, що вже навіть загрозливе Барвінкове гарчання його не лякало. Він уже й щілину прочинив таку, що міг виставити ногу назовні. Вгамувався лише тоді, коли Грицик увігнав у одвірок, перед самісіньким його носом, стрілу. Лише сказав:
— Таке мале — і геть здуріло…
Під вечір з очеретів долинуло:
— Пугу, пугу! Хлопці, агов! Живі-здорові?
Повернулися всі. Затрималися лише Швайка з Мациком. Під час нападу вдалося звільнити з десяток полонених, і зараз бувалі козаки подалися показувати їм найбезпечніший шлях додому.
Атож, повернулися всі. Щоправда, у Левка Заярного було перев’язане плече, у Перепічки на лобі виднілася здоровецька ґуля, а Байлемів Василь накульгував на ліву ногу. Проте на такі дрібниці ніхто не зважав.
— Ох, і доброго чосу ми їм дали! — збуджено повторював Левко. — Налетіли на тих бусурманів, мов буря.
— Теж мені буря, — посміхнувся Байлем. — Коли б не старі козаки, либонь, і досі сидів би у верболозі.
— І нічого не сидів би! — заперечив Левко і звернувся до Грицика: — Розумієш, вибралися ми за лози, а там…