Озираюся на маму. Вона біля печі. В хаті. Підходжу до тину і в щілину між двома лозинами кажу:
— Василю, миритися давай!
Василеві теж ні з ким гратися, та, мабуть, і ні з ким йому так добре не грається, як зо мною, і він каже:
— Давай!
Ми починаємо рухатися понад тином але до тишківської комори, яка стоїть якраз на межі. Між тином і коморою є про-лазка. Василь пролазить у наш двір. Ми стаємо з ним груди до грудей, заводимо наші руки за спирни, він за мою, я — за його і потихеньку гупаємо тричі в спину: він мене, я його.
Оце вже й помирилися. А щоб цього не побачили матерки, ховаємося десь за тином і тихесенько граємося в припічка або в ґудзика.
До нас підсідають наші сестри, моя сестра Ветя і його Параска. Вони меткі, швидкі. З ними хіба ж так весело!
А день іде в теплі, заквітчаний дитячими радощами. У дворі десь узявся дядько Гнат. Він був чоловіком тітки Домахи, а тітка Домаха доводилася рідною сестрою нашому татові. І стало відомо, що дядько Гнат почне будувати нам нову хату — на тому самому місці, де стояла наша комора із засічками, бод-нею для сала, якого в ній я не бачив ніколи, і з круглою прямо-стінною діжкою, в якій мама золщіа білизну. Як я тепер уявляю, план був такий: прибрати комору, розібрати половину старої хати і визволений матеріал використати як основу для нової хати.
Як дядько Гнат ламав нашу комору, я не пам'ятаю, але добре пам'ятаю, як розбирав він "холодну" половину нашої старої хати. Стара хата мала дв} половини — теплу, де ми жили і де щоденно діяла велика вариста піч. Друга кімната, така ж або ще, може, й більша, називалася холодною хатою, бо опалювалася вона тільки тоді, коли в нас жили квартиранти. А так стояла неопаленою, їв ній справді було холодно і незатишно. Сіни були посередині; з них вело троє дверей: в теплу хату, в хату холодну ще й у хижку. Хижка ця з'явилася в нашій хаті внаслідок особливостей конструкції тодішньої опалювальної системи. Тепер дим з варистої печі по боровиках, розташованих на горищі, потрапляє в ту споруду, яка називається "верхом" і через цей верх виводиться назовні. В ті часи боровиків не було, з печі Дим широкою дірою потрапляв у сіни. В сінях була побудовавд спеціальна шахта — "бовдур" — прямокутна споруда, куди й потрапляв дим з печі. Бовдур нижнім краєм опускався на долівку, вільним кінцем підіймався вище гребеня хати. В бовдурі завжди панував протяг. Цей протяг підхоплював клуби диму і виносив їх в небо. Отвір, куди з печі виходив дим, називався каглою. Ганчір'яна подушка, якою, витопивши піч, затуляли ту дірку, називалася так само каглою. До отвору кагли эшьно могла достати рукою людина середнього зросту. Але мама наша була низенька, тому в бовдурі завжди стояв для мами ослінчик.
Частина сіней, де стояв бовдур, була одгороджена стіною. В стіні були вроблені дверцята. Через них мама потрапляла, коли треба, під бовдур, коли треба в хижку — по-теперішньому кладовочку, чи що. Там складався всякий мотлох. Можливо, що взимку там ночували кури.
Поки наша хата була цілою, всі ці будівельні секрети були закриті від мене. А тепер я ясно бачив всю висоту нашого бовдура, бачив чорну закурену каглу. Коли ж пообвалювали глину, побачив я усе те, що було сховано від людського ока: дубові сохи, дубові або ж берестові глиці, дубові ж підсушки, велетенський брус помережаного хрестами сволока.
Дядько Гнат лазив по покрівлі, оддирав лати. Будівля була давньої роботи, без єдиного залізного цвяха. Замість гвіздків вживалися дерев'яні, гарно застругані кілочки. В суху пору вони легко вибивалися разом з латою. Хата ота постояла, мабуть, із сто років, а кілочки були такі свіженькі, неначе вчора позабивані!
Будівельні роботи біля хати були раєм для мене. Хоч би мама й пішла куди, уже не було потреби брати мене на корд: я залишався з дядьком Гнатом. Ось він зліз на землю, сів покурити, і вже я біля нього:
— А скажіть, дядьку Гнате, це далеко отой Зелений Клин?
— Ох, далеко, хай він пропаде, Іванько.
— А це правда, дядьку Гнате, що і ваш Ладимир, і ваша Катря, і ваш Грицько померли в дорозі?
— Це правда, Іванько. Всі померли в дорозі. Зійшли з залізниці, а там ліси, кругом безлюддя, звірота, мошкара — світе-брате! Сонце не там сходить, де в нас, ліси не такі, вода не така, у всіх на живіт напасть напала. Як дома отут, то хоч добрі люди допоможуть, бабу-ворожку покличеш, до фершала Мар— тина Микеньтовича поїдеш, а там хоч плач, хоч конай — ніхто не почує, нікому до тебе д$ла немає. То вони одне по одному там і сконали, світе-брате! Світ за очі заїхали і сконали. І я двадцять днів умирав, і тітка Домаха, і наш Іванько, але смерть не схотіла узяти нас, очуняли. В чужому краю, без гро —шей, без здоров'я, світе-брате!..
Я вже знав від мами, що в дядька Гната золоті руки й дірява горлянка. Що золотими руками заробить, те й викине через оту діряву горлянку. І я придивлявся: які ото руки золоті в нього? Руки як руки: жилаві, моторні. І сам дядько Ізан легкий, як горобчик. Зіб'є картузик на потилицю, цюкає сокирою і мугиче та мугиче:
Гей ви, хлопці гуртоправи, завертайте сірі воли, женіть на Москву...
До пісень я звик. У нас усі в сім'ї і всі сусіди навколо завжди співають. Що б не робив чоловік, а пісня ка вустах. Мама найбільше любила співати "Брала дівка льон та ще й зелененький" 5. Батько, коли співав, то співав за цілий хор, вів, сказати б, цілу партитуру. Він в той час самотужки вивчив мистецтво регента і, співаючи, вів усі партії одночасно, пісня виходила багатоповерхова, хвиля Звуків на другу хвилю накочувалася. Коли йому здавалося, щ0 не так, він виймав камертона з кишені сіренького піджачка з сирового небіленого полотна, дзенькав, прикладав камертона до вуха і подавав Сіам собі тон: ре-сі-соль-соль-сі-соль-соль, чи щось таке. А тоді брав ту партію, яка починала пісню; коли до мелодії мав долучитися ще один голос, він кидав сігару мелодію, підхоплював нову, вів кілька тактів. Тут втручались баси, і він клекотів басом собі на втіху. Співаючи, він відбивав такт рукою, показурав собі зміну тону, зміну ритму. Мама казала:
— О, завив уже!
Тато за це на неї не ображавсь, продовжував далі або замовкав. Часом казав: