Так чи инак, а книжка лягла каменем і то не в цензурі, а у видавців. Крім того у мене на руках є роман, розрахований на 24 пісні, а написано лише 18 пісень октавами. Про його з видавництвом я ще не говорив.
Але і умов не маю жодних його скінчити. А жаль... На вечорі, що у мене відбувся, де я читав 4 пісні, були ляхи і деякі німці. То вони дуже високо поставили цей твір. Українці ж виявили себе застуканими несподівано, — "прільпе у їх язик к гортані".
Це про настрої і атмосферу, що утворилася коло моєї творчості... І я чую, що тут, хоч би був я з немірено великим хистом, то брати по перу вживатимуть усіх засобів, щоб не дати мені руху...
Тому, коли Ви дещо знаєте з моїх "ісход" від духу святого, то напишіть не гаючись: я, коли б до Вас приїхав, знайшов би затишок для закінчення роману і чи не здох би з голоду, і чи міг би видати книжки при назві їх вартості національної і художньої. З повагою і пошаною до Вас. Те-одосій Осьмачка. Адреса: Львів, вул. Шептицьких, ч. 15". (Транскрипцію листа збережено).
Такий лист міг легко збити людину з пантелику. Поди-вугідна мішанина ексцентризму, егоцентризму й примітивізму... Але ж він тут же попередив "не дивуватися жодним примхам людського життя і жадним явищам, що ухиляються від життьової норми". І я був схильний саме так це явище розуміти, і "не гаючись", 21.7, вже строчив йому: "Милий і дорогий Колего, учора дістав Вашого листа, який мене глибоко зворушив"... і далі писав, щоб він приїжджав, щоб прислав матеріял для нового журналу, який проектувався тоді на Лівобережжі і який я мав було редагувати... А два дні пізніше, я вислав йому ще листівку з остаточним оформленням його приїзду. "Приїжджайте до нас. Тут будете почувати себе просторіше, простіше і легше. Добре було б, щоб Ваш приїзд стався ще до 15-го серпня, бо після того, я деякий час не буду в Рівному. А мені конче хотілося б з Вами зустрітися".
Вислав запрошення і чекав реакції. І був здивований, коли десь, біля 2-го серпня, обидва листи повернулися з допискою пошти, що такого адресата у Львові не змогли знайти. Що мене дуже засмутило. Що може той подумати про таку мою неувагу. Але нічого особливого —не сталося. Гень пізніше, я дістав знов листа від Осьмачки: "Вельмишановний Пане Самчук! Колись я Вам писав, що хочу втекти зі Львова, бо тут інтригами міряються суспільні вартості, бо тут, не зважаючи на "ворота Европи", не знають сентенції Нічшого, що світ обертається не навколо гуків та громів, а навколо нових винаходів — нетудою обертається він... Звичайно, я не хочу списати до Вас самолюбство, а хочу ввійти в свіжий струм культурних інтересів; ; ті праці, що оброблюю, і ті, що робитиму, аби виплекати соковито повнішими в розумінні мистецькому.
Таку одвертість я собі дозволяю тому, що читав ваші твори і виніс враження від їх надзвичайне і, думаю, що Ви мали нагоду прочитати і мої у фрагментах, і в окремих числах "Наших днів" невеличкими поезіями... і в "Пробоєм" число 7-8 цього року. Правда, пісня була трохи зіпсована... Та байдуже... Крім того тут моя книжка одна на цензурі, а другу — "Чичка Свирид" ще дописую, треба: два дні, бо цей твір буде з 24 пісень.
Коли Ви будете в філософськім настрою, який підсовуватиме думку, що сонце колись погасне, як космічна безодня колись спорожніє, то для своєї культури Ви простягнете руку, коли її маєте... Або маєте під ногами грунт для опертя під час зусиль з простягпенням руки... Тут я з редакторами Б недобрих стосунках, які виникли з книжкою, що тепер на цензурі... І де далі я бачу це обережну ускриту і уявну боротьбу супроти мене... Отже, вважайте і пишіть, чи V Вас є хоч суха гіляка для того, щоб учепитися на перших початках!... З глибокою пошаною до Вас, Теодосій Осьмачка. Року 1942, вересня 28. Моя адреса: Клуб Письменників, Львів, (друга адреса: "Моя адреса: Львів, Паулінів 21" була закреслена). І ще П. С. "Ото, що я говорив про визнання мене ляхами і німцями — є одною моєю знадобою слави, який, як виявилося до мене недоброзичливими. Що один німець висловився дуже позитивно, то це не виходить, що всі тут цінують. З глиб, шаною Т. Осьмачка". І ще одно П. С: "Чи у Вас там єсть які видавничі спроможності?"...
Прикметні люди і прикметні їх дії. Розуміється, що я негайно знов йому відповів, але лист вже не повернувся, відповіді не прийшло також і сам він не приїхав. Допускаю, що тоді вже він зрозумів, що Львів, не дивлячись на всі його жалі та болі, був все таки ще найкращим для нього місцем на тодішній плянеті. А джерелом його неспокою була та сама його хвороба, яка немилосердно гнала його через життя, не даючи йому змоги ніде знайти для себе місця. Горе його було тим більше, що йому приречено бути мистцем і тим самим поглибити конфлікт з оточенням. Зачисляючи його до individuro non liquet. (Істот не ясних).
А що до Рівного в той час стікалися зо всіх кінців українського світу українські люди, то це тому, що поширилась легенда, ніби там знайдено український Клондайк і відкрито копальню українського золота. І було чимало таких, як казав Осьмачка, що хотіли б знайти там "бодай суху гілляку для того, щоб учепитися на перших початках"... І гарячку цю викликала поява газети "Волинь", яку читали скрізь по нашому світу, від сходу до заходу, включаючи сюди і такого вибагливого читача, яким був Д. Донцов тоді в Берліні. Відома наша журналістка Лідія Бурачинська писала з Кракова: "гратулюю Вам за "Волинь" вдруге. Перше це була "Волинь" повість, а тепер "Волинь" газета. Знаний політично-громадський діяч Закарпаття Леонід Романюк, міг писати з Братислави: "Відголоски Вашої праці доходять і сюди. Бачили і "Волинь". Заздрю Вам". Не менше знаний наш фотограф Левко Янушевич писав з Берліну: "Читаю Вашу "Волинь" — скрізь бурю і сніг, маю з цього приємність, звичайно, шкодую, що мені якось поки що не вдалося бути десь там коло Вас". Доктор Юхим Теребуха з Білостоку писав пос-ланіє: "Тепер нав'язання контакту з правдивими синами Волині являється просто потребою хвилі. Був би тому Вам щиро вдячний, коли б Ви могли прислати пару чисел Вашого часопису "Волинь". Ітд., ітд. З Полтави, з Дніпропетровського, з Кам'янця-Подільського... А деякі з моїх кореспондентів, як от Віктор Приходько з Праги, засипали мене далі кореспонденціями, дармащо я вже перестав бути редактором і не знав, що з тим матеріялом робити. Засилали статті, белетристику, поезію, філософські трактати і навіть музичні ноти. Зверталися за порадами, за опінією, шукали протекції. Мої фейлетони друкувалися по всій Україні і читачам здавалося, що я посідаю якусь магічну силу уміщувати ма-теріял, у той час, коли це була звичайна система праці пресової агенції ДНБ.