На коні вороному

Сторінка 66 з 131

Самчук Улас

го. Не маємо часу... Але гаразд. Місяць. До 20 травня. Зайдіть

тільки вже завтра до Аріо. І обговоріть з ним деталі. Допо-

бачення. Бажаю вам успіху. ... ,и ,,.

Все це тривало не більше десяти хвилин. Я став співробітником могутньої німецької пресової агенції Deutsches Nachrichtenbüro (GMBH). Zentrale Berlin SW 68, Charlotten Strasse 15B. Niederlassung Rowno. З титулом редактора.

Другого дня, в середу, я зайшов до рівенської контори ДНБ, на Німецькій вулиці, що містилася в одноповерховому віддаленому від вулиці невеликим городиком будинку і офіційно познайомився з її керівником Карлом Аріо, який зустрів мене дуже гарно, ми говорили по-українськи, договорилися, що від 20 травня цього року, мене зачислено до співробітників ДНБ з титулом редактора і платнею 500 райхсма-рок (5.000 карбованців), з додатками на відрядження та німецькими харчовими картками... З тим, що я додаватиму до "Кореспонденції ДНБ" не менше два дописи тижнево неполі-тичного змісту, теми яких можу вибирати за власним вподобанням.

— Чи ви вдоволені? — запитав Аріо, посміхаючись. Чого міг бажати кращого? Вигідніше, ніж у "Волині".

Без відповідальності!, без клопотів... Сидіти вдома при власному столі і строчити на моїй "Орґа" два невеличкі фейлетончики щотижня лімонадного змісту "про весну, про любов і Божу руку в природі", як співав Герман, який вже напевне" давно знав про моє призначення, а можливо навіть до цього спричинився. Бо ж його напевно питали про мене в тіт^-урядах і він міг багато мені помогти.

Після всіх тих грізних блискавок і громів така несподівана ідилія. Що там враз сталося? До цього часу не можу відповісти на це питання вирішально. Старання моїх німецьких друзів? Вплив нашої публічної опонії? Казали, що в цій справі звертався до райхскомісара навіть митрополит Шеп-тицький.

А може все це разом. А може і таке, що оповів мені Євген Мисечко, який став після мене головним редактором "Волині" і який завжди слухав радіо-вісті з-за Ля Меншу. Він мав чути повідомлення про мій арешт з Лондону, де говорилося, що арештовано того самого автора, який недавно писав відповідь Сталіну... Про це говорив мені також і Неофіт Кибалюк. І якщо це так, то дуже можливо, що наші "визволителі" хотіли доказати "брехливим плютократам", що воно не так, бо той автор зовсім не арештований, а працює в ДНБ на вигідній позиції. Можливо, цим треба пояснити і ту спішку, з якою приділяли мене на ту роботу. Не бажаючи дати мені ані кілька днів відпочинку, так ніби їм на цьому дуже залежало.

Було приємно оминути "чашу сію" всіляких концентра-ків, але з моєї нової, несподіваної і не бажаної ролі в ДНБ я не був дуже вдоволений. Ще будучи "на Грабнику", я було мріяв, щоб після звільнення, звільнитися від усяких контактів з нашими окупантами взагалі і зайнятися тільки літературою. І єдине, що мене в ДНБ спокутувало, це можливість подорожувати, головним чином по Україні, без чого я не міг би виконати свого завдання, яке я взяв на себе, ризикуючи всіма тими границями, щоб хоч доривочно побути на землі моїх предків і могти опісля дати про це звіт майбутньому.

Але сталося, як сталося. Хтось хотів, щоб воно саме так сталося.

НА ТИХОМУ ОСТРОВІ СЕРЕД НЕ ТИХОГО ОКЕАНУ

Нехай усе тобі, пороже, Нехай жорстокий буде бій, — Негоже, лицарю, негоже, Замислюватися тобі.

О. Стефаііоьнч.

І

Нарешті, ми з Танега дістали один зовсім вільний і зовсім безтурботний місяць. Ніяких редакцій, ніяких передовиць, ніяких розмов з урядами. І ніяких нур-фюр-камер з окрівав-леними стінами. І Таня не мусить день-що-день вистоювати з передачею перед брамою тюрми. І навіть, ось ті останні розмови з райхскомісаріятчиками вже за мною. І, здається, в найближчих днях нам не загрожує ніяка небезпека.

Та решта дня мого звільнення, після повернення з райхс-комісаріяту, проминула для мене в трансі чарівного опоєн-ня. Приходили друзі, сусіди, знайомі... Ґратулювали, віталися, сміялися. Появився особливо величний Герман, який моргнув мені змовницьким оком, потиснув руку і сказав: — Ти добре виглядаєш... А кажуть, там голодують... — і пішов до своєї кімнати. А мені хотілося посидіти в глибокому фотелі перед шафою з книгами, певно спершись на спинку і слухати мовчазно друзів, які оповідали наспіх свої переживання під час мого ув'язнення. Це ті мої найближчі: Неофіт Кибалюк, моя дорога Харитя Кононенко, наша приятелька Галина Варварова... Незабутні співробітники редакції — Штуль, Ми-сечко, Бжеський, Кучер... Найближчі сусіди Шеккери... І інші, і інші, їх багато і всі вони сьогодні особливо дорогі для мене. Велике інтимне опоєння свободою.

Не можна сказати, що я був утомлений фізично. Моя втома нервова. Велике позбудження. Тривала екзальтація. Я ось знов між своїми людьми, між своїми книгами, між своїми речами. Перед очима довгий час зяяла безодня, але її переступлено... Почуття злагоди, вдоволення, навіть, примирення. Осягнуто перемогу. Пригадую напруження бігу десяти кільометрів за часів військової служби... До мети біглось на нервах і враз мета. І напруження падає. І ти вдоволений перемогою.

Але що я? Чи це можна рівняти до страждання тисяч?... Ба, мільйонів інших жертв нашого мракобісного часу. Які терплять роки, десятки років. По Колимах, по Аушвіцах... За провини багато менші, ніж були мої. В порівнянні з ними, моя доля ще дуже ласкава . І я їй вдячний.

Ми хотіли було виїхати з Танею на цей місяць до Дер-маня, відчути ще раз весну мого дитинства, але як мій записник з того часу каже — "погода не зовсім відповідає для цього. Сонце, але й холодний вітер". А то знов, за 6-те травня він нотує: — "Над нашим розвойованим світом лютує безконечна зима... Не можемо від неї звільнитися... Дерева ще голі, чорні і мертві... І вітер холодний, дерзкий нещадно шарпає захололі їх віти. Безрадно й жалюгідно виглядають несмілі пупянки ледве помітних бруньок, що намагаються даремно пригадати місяць травень.

"Ні. Такого ще, здається, не бувало ніколи. Сьогодні ж свято Юрія... Бувало виходили "качатися на жито". Пригадую один Юрій з дитинства, коли у нас на Лебедщині, під лісом, було жито "в пояс"...

І саме з цих причин ми не виїхали на село. Що мали б там за такої погоди робити? Лишилися вдома. Я пробував щось читати, вечорами розмовляв з Германом, або приходили знайомі... Слухали радіо. Інколи ми з Танею виходили на город, щось там копали, сіяли квіти. І звичайно йшли пройтися... Вниз на південь Топольовою, виходили за місто, в поле в напрямку села Басів Кут. Сходили на луг і йшли стежкою здовж широкого ставу, на другому березі якого, на пригірку, розкинулось село... Йшли, розмовляли, згадували, пля-нували... І верталися назад.