Отже, ця вулиця, бувша Караваєвська, була пристановищем групи революціонерів українського спротиву. Чи були вони тут вдома? Або краще: чи почувалися вони тут вдома? За моїми спостереженнями, вони тут не чулися вдома. Цей світ не був для них створений, не дивлячись на ввесь їх рето-ричний героїзм. Вони були аж дуже "западнікі" з певними твердими уявленнями про певні етично-моральні засади своєї поведінки. Тожто тут домінували стихії демонічної революції, яку міг хіба розуміти Достоєвський. "Бачите, це точнісінько, як наша Росія. Це біси, які виходять з хворого і входять до свиней" ("Біси").
Для такого ще незайманого поета-революціонера Олега, сина ліричного поета Олеся Кандиби, народженого 8 липня 1907 року в ситій столиці Волинської губернії — Житомирі і вихованого в ситій атмосфері ідилійного слов'янофільства Масарикової Праги, з її побожним гаслом "правда звітєжі", цей київський клімат, створений Дзержинським, Менджись-ким та іншими єжовими, не міг сприяти. Не тому, що лицар Ольжич не міг його зрозуміти. Чимало наших поетів благословляли моторошну природу такого клімату, для багатьох з них навіть клімат інквізиції творив своєрідний наркоз болючого опоєння. Святий Августин, а для інших, святий Ленін, були однаково носіями віри в певні правди і їх конфронтація з рештою світу однаково захоплювала фанатиків і мальконтентів. І поети могли це розуміти/ а між ними міг бути також Ольжич.
Він не заперечував, ані диктатури, ані навіть тиранії. Він міг одверто проповідувати своє кредо, що "геній історіотвор-чого чину нації втілюється у провідну одиницю, постать Богом данного Стерника" ("Сонце слави"), що значило, що в його уяві ці явища гармонійно вкладалися в ритм і порядок "сонця слави" великого життя. Він вірив в революцію, як єдиний засіб, спроможний збурити небажаний лад під мудрим ди-ригентством "Богом данного Стерника".
Але тут у Києві Ольжич зустрів інший маєстат революції у всій її автентичній красі і силі. Революцію брутальну, безоглядну, брудну, темну. Перефразовуючи поета О. Стефа-новича, який бачив Ольжича, як: "Одвага. Непохитність. Чистота", ("Ольжич"), а тут довкруги плазунство, заздрість, зрада. Сурогати чеснот, що їх годі ототожнити з чеснотою, одвагою, непохитністю. Це місце не для лицарів чистих серцем. Для юродивих, страстотерпців, інквізиторів, гільотиніс-тів, чекістів. Там от побіч з печерами преподобних угодників Антонія й Феодосія, які могли угодничати в норах і кормитися шкоринками хліба, посиланих попелом для спасіння людей від зла, там стоїть також Марийський палац, у якому інші угодники розстрілювали тисячі людей знов таки для спасіння людства від зла.
Диктатура різних кліматів того самого серця. З якою лицар Ольжич, як легендарний Юрій на баському коні, не міг дати собі ради. Клімат його серця має свої широти і він не поєднальний з тутешніми паралелями. Він бачив маси, що їх роками, як сміття, згортали з вулиць і товаровими ваго-
нами вивозили на смітники Сибіру. Були це люди? Народ? А чи перегар пристрастей одержимих.
Ці питання зводили Ольжича на роздоріжжя. Такого він, здавалось, не сподівався від революції. Він чув, що в Києві зле, але він побачив, що в Києві макабрично. Одначе де вихід? Перед ним три дороги: — поїдеш просто — будеш убит, поїдеш вправо — будеш багат, поїдеш вліво — будеш женат. Яку вибере Ольжич?
Дорога пряма і одверта,
І твердо іде легіон.
Там мертвих немає, де жертва
Здобутий в огні бастіон. З філософією:
Не вступлюсь! Туди, на бій розпучливий,
Безголовим впасти на коня!
Сім голів я маю надокучливий,
Та єдине серце маю я. Його кредо ясне, сумнівів не може бути. Його дорога — просто. Які тут "сім голів", коли приказує "єдине серце".
Ми з ним були протилежно різні. Анатомія моєї духо-вости мала одну голову й одно серце... При тому їх головний штаб знаходився в посудині черепа, якому вони були підпорядковані. Одначе ми з ним ніколи не розходились в поглядах і навіть не сперечалися. І між усіма моїми близькими колегами пера, тільки'з ним ми були "на ти".
Ця наша зустріч під кровом Академії Наук в атмосфері символічної Національної Ради, була для мене не лишень символічною, але й незабутньою.
Після Ольжича я зайшов до Багазія в його високому уряді, де мене почастовано вечерою і де ми ще раз перебрали ряд важливих для нас справ. Тут також довідався, що мої друзі подорожі — Скрипники, відправилися в далеку дорогу до Полтави... На цілий тиждень.
І мені нічого не залишилося, як їх чекати. І заперечень не було. Не дивлячись на все, я любив Киев і дорвавшись до нього, хотілося його по можливості більше, довше, глибше. Болілось його болями, не раз приходилось цілувати його рани, але його покалічення не викликало у мене гістери-ки, а іноді, я навіть підроблявся до його тону і це помагало мені знайти з ним контакт. Здавалося, що я був удома.
І яка несподівана ласка: Київ дарував мені найбільшу ґльорію мого серця. Якою вишуканою привілегією було для мене, коли після цілоденної метушні на вулицях міста, опинитись вечором в затишній квартирі Тані з її сином Толею, сидіти з ними за столом, за чашкою чаю і довірливо розмовляти про пезію Бодлера, фільми Довженка, або слухати звучання трудолюбивого, захриплого патефону з його зворушливим намаганням дати нам щось, щоб нас розрадило. Романси "Нє гаварітє мнє о ньом", або "А там в Чікаго", не дивлячись на всю їх екстравагантність, напевно звучатимуть в моїх ухах на все життя.
Наступного дня у четвер, від години десятої рано, ми вже разом з Танею, вирядились у мандри по Києву. Відвідали наперед Івана Петровича в його уряді і поговорили на його улюблену тему.
— Слухай, Уласе Олексієвичу, — казав він сугестивно своїм глухим патетичним голосом. — Я переглянув твою "Волинь"... (я подарував йому її другий том, бо решти не було під рукою). Ти сам не знаєш що це за книга. Такого села і такого мужика наша література ще не нотувала. Не мужик, а князь. І от ми давай положимо його на фільм. А Татяна Федорівна його нам змонтує. Я рже маю його в уяві... Зо всією обсадою... Бракує хіба самого Матвія, але ми його знайдемо. Це брила родючої землі з її соками, її запахом, її розумом і її устами... Яка так і проситься втілення в живий образ екрану. Що ти на це, Власе Олексієвичу? . .