На коні вороному

Сторінка 120 з 131

Самчук Улас

Арешти провадились також на селах. По районах ви-арештовано сливе всіх районових начальників і в тому також нашого друга Олександра Даниленка з Мізоча. Велика рівенська тюрма, недавно випорожнена розстрілами, наповнялась новими жертвами.

Літо видалось холодне і дощеве, на полях поволі дозрівав гарний врожай збіжжя, у якому, як у морі, то виринали, то ниряли партизанські загони. У поблизьких біля шляхів місцях, збіжжя було скошене, щоб мати відкрите поле обстрілу.

У терені появились також і партизани совєтського типу,

почало згадуватись прізвище Ковпака. Заговорили також про партизанку польську. Таким чином "ліс" поділився на український, російський і польський, між якими також не було згоди.

На фронті від 5 липня почалась давно готована німецька офензива на відтинку Орел-Курськ-Білгород. Сорок німецьких дивізій, під командою фельдмаршала Ґюнтера фон Клю-ге, розпочали знамениту битву — "бій панцерів". Це було відчайдушне зударення криці проти криці, яке тривало три тижні і скінчилося поразкою німецьких "Тигрів'. Останні надії Головного Командування німців втримати лінію фронту на висоті Волги, розвіялись назавжди. Вже 12 липня вони втратили Курськ, створено вилом фронту, який швидко розширявся. Дорога на Київ для совєтів була забезпечена.

У нас вдома говорилося безконечно про партизанку. Приходили щодня вісті про її активність, а останніми тижнями почала нав'язувати з нею контакти також Харитя Кононенко. Вона захопленно оповідала нам про сво£ поїздки "до лісу", все їй там подобалось, лишень турбували її міжпартійні чвари партизанських формацій. Десь там бандерівці напали на бульбівнів і були жертви в людях. Трохи згодом, ті ж бандерівці напали на мельниківців і знов були жертви. Йшлося про підпорядковання всіх тих формацій під одне командування з назвою Української Повстанської Армії. Але як це зробити з людьми, зараженими такою кількістю "ідеологій"? Не було й мови про демократичну більшість голосів. Залишалось "право сильніших". І ним користалися.

Харитя Кононенко, як ентузіястка партизанки, намовляла мене перейти до лісу і спробувати повести там політику добровільної консолідації непримиримих антагоністів. На що я відповідав завжди, що моя там присутність викликала б лишень нові ускладнення, бо виступати від імени якоїсь одної партійної групи я не збираюся, а заняти позицію "над-партійности" у тих умовах було неможливо. А поза тим, я був переконаний, що всі ті, з нашої інтелігенції, що пішли туди, назад звідти живими не вернуться. їх знищать, як не * свої міжпартійні чвари, то ворожа чужа агентура, якої там напевно не бракує. А моїм завданням... Я повторяв те саме, що казав не раз: воювати не рушницею, а пером.

Одначе, партизани раз-ураз намагалися заполонити мене до свого лісового царства. Одного разу, серед білого дня, у нашій хаті з'явилося двоє бадьорих молодих людей — Євген Мисечко і Іван Федорук (колишній представник "Волині" на Луччину), які з місця заявили, що прийшли забрати мене з собою. З розпорядження Тараса Бульби. Щоб я став у них редактором їх газети. При цьому вони призналися, що мають

МІ

тут завдання ліквідувати начальника міліції Грушецького, як також зробити напад на аеропорт і знищити там ті "штор-хи", що ото літають понад селами і скидають там запальні бомби. Для легітимації себе, вони продемонстрували перед мною свою зброю у вигляді тяжких револьверів, які вони мали при собі за поясом, а щоб замести сліди мого зникнення, вони пропонували здемольовання мого мешкання з тим, що для Тані вони знайдуть спокійне місце десь на селі.

Після цього між нами постав довгий діялог, бо ніодної точки з їх підприємства я не схвалював. По-перше, я почав їх бештати, що роблять вони це діло дуже неповажно. їх поява тут в такому вигляді може принести нам усім лишень знищення. Свого часу мені було сказано, що за мною ведеться постійний нагляд німецьких агентів і якщо це так, їм треба по можливості скорше і по можливості непомітно зникнути... Якщо це взагалі вже не пізно... По-друге, я не вірю, що там можна буде видавати якусь газету, хоч би за браком паперу, а тому моя там присутність зайва. По-третє, не рекомендую їм чіпати Грушецького. Наша тюрма набита в'язнями і там тільки й чекають зачіпки, щоб її знов ліквідувати... А щодо нападу на летовище, то це виглядає дуже неповажно. Там чекає на них міцна німецька залога, добре озброєна і міцно укріплена. І вони, зі своїми скромними силами, цього не подужають... Що може привести не лишень до знищення їх самих, але й великого погрому українського населення міста.

Вони ще деякий час зо мною сперечалися, але опісля погодилися і відійшли без наслідків. Все лишилося по старому на місці, тільки я деякий час не ночував удома, аж поки не переконався, що й біля мене все в порядку.

А "Поліська Січ" отамана Бульби-Боровця все таки одне число своєї газети "Оборона України" видала з датою 1 серпня 1943 року. І тільки одне число. Бо на більше їх, як і слід було чекати, не хватило. Майже на цілу сторінку передова стаття "За єдиний революційний фронт", підписана самим отаманом. "Тому, — писав він між іншим, — перед нами тільки одна дорога, дорога боротьби за нашу державу. Перемогу в цій боротьбі осягнемо тільки тоді, коли змобілізуємо ввесь український народ під одним прапором, під прапором об'єднання і завзятої боротьби".

А далі радилось, як це зробити: "Для мобілізації всіх сил народу не мусимо ліквідувати існуючі угруповання, або підпорядкувати їх одні другим, вони можуть далі провадити без шкоди для загального добра свою організаційно-політичну роботу, але в збройній боротьбі з зовнішнім ворогом вони мусять порозумітися і створити одну всенародню армію, одне командування і один всеобіймаючий штаб, зложений з представників усіх діючих революційних осередків, які в різній скількості увійшли б до його складу.

Інакше в Україні, — писав він далі, знов запанує анархія, поллються ріки крови, а в результаті вороги всіх знищать"...

Отже, "всеобіймаючий штаб". "З представників усіх діючих революційних осередків"... З пропорційним заступництвом. Бо інакше "знов запанує анархія".