У Львові поставились до нього дуже приязно, він дістав допомогу від комітету, видавництво взялося видати збірку його оповідань і йому влаштували виїзд на лікування до Моршина, де він мав добру лікарську опіку, відпочинок і відживлення. І тепер він виглядав добре і навіть працював над новою повістю, яку він розпочав ще, здається, в Харкові.
Ми зустрілися з ним в клюбі, до речі, тут появився і Маланюк, до цього долучився Святослав Гординський з фотоапаратом, був гарний день і ми вчвірку почимчикували аж на Замкову гору, де любувались краєвидами та наробили ряд знимок. Говорилося при тому безліч. Зійшлися ж бо з таких різних роз'єднань — Київ, Варшава, Львів, Прага... З такою кількістю невисказаного. На жаль, Гординський був гамований своєю глухотою, але він надолужував її своїм фотоапаратом.
І нарешті, тут у Львові я вперше зустрівся з Тодосем Осьмачкою. І також в клюбі. З його листів можна було уявити приблизно його ментальну подобу, але при зустрічі це ще більше унаочнювалось. Фізично здоровий, високого росту, з правильними рисами лиця, але в його попслясто-сірпх очах було виразно помітно тривожну скорб... А одночасно гнів. Він ввесь час усміхався кривою усмішкою, так ніби він кпився. Його голос був високий, тягучий, співучий, однотонний... Його вислови були незвичні, надумані, часто примхливі, дуже несподівані. З ним треба було бути обережним з мовою, шоб не злякати його довір'я. Він не мав постійного мешкання, до людей був упереджений, у всьому вбачав недобрі наміри, перебував у стані постійного невдоволення.
І жив тільки своєю творчістю... І був нею так абсорбований, що не сприймав нічого з творчости його колег. Казали, що свого часу він дружив з Григорієм Косинкою, але тут по цьому боці він міг лишень мати до когось тимчасове довір'я, але ніколи дружби.
Тоді він був увесь захоплений задумом величезної віршованої медитації, яку він назвав "поемою" та поділив на 23 пісні з 628-ми віршами, під загальною назвою "Поет", побудовану за взором "Божественної комедії" Данте... Потріпаний рукопис якої він нерозлучно носив при собі у потріпаній теч-ці і при кожній нагоді намагався читати її мало не кожному зустрічному... Та дуже нарікав, що його не розуміють і що не було дивним, починаючи з самого заспіву:
О, горе, мрійнику, тобі без мір
і гріх без прощення в кожнім разі,
коли ти, склавши геніяльний твір,
його громадській віддаєш увазі:
бо з тих часів, як ночі повні зір
і дурень вищає на перелазі,
потрібні натовпові самогін,
москаль — на хліб і любов — загін.
Таке віршування не дуже піддається зрозумінню, де слово "опрощення" треба читати, як немилосердя, або непростимість, а всі решта слів це лиш небулярний афронт гені-їльностн, звернутої до дурнів на перелазі. Признаюся. Належу також до тих, що цього не розуміють.
Одначе, починаючи тими листами, які він писав мені до Рівного і гень аж до нашого вимандру за океан, ми втримували з ним близький, по своєму "дружній" контакт. Одного разу він навіть деякий час у нас мешкав... Але останніми роками перед його смертю, гонимий жорстоко своєю недугою, він відмовив і мені своє довір'я. Чого не можна брати йому за зле.
Тоді також у Львові ми мали цікаву зустріч-вечірку... Святослав Гординський був її промотором. Патриційна родина Гординських користалась у Львові великою популярністю і гостити у них було для нас приємністю. Були там обидва корифеї львівського театру Блавацький і Гірняк, появився модний тоді Юрій Косач, не бракувало старого друга Ростислава Єндика, ані редактора Юрія Стефаника, а додавши до цього Любченка та Маланюка і вийшла направду "кумпанія не велика, але чесна", як це каже пісня. Бракувало в ній хіба Тодося Осьмачки, якого було запрошено, але який не появився.
За вечерою було спожито, як кажуть поляки "напоюф вискокових в більшій кількості, а тому язики більше розв'язалися, таланти розгорнулися свавільніше, полилась повінь віршувань та дотепів, а після все обернулося в суцільний форум дискусій, філософії і взагалі реторики бурхливого вислову і за цією словесною метелицею, як одна мить, промайнула гарна літня ніч, так що коли ми вже до краю вичерпані почали метушливо висипатися на вулицю, там вже було повно сірого ранку.
Після цього годилося піти додому і віддати якусь данину богу Морфею, але не завелику, бо вже на десяту годину ми домовились (Маланюк, Любченко і я) на сніданок в одній кавярні і добалакати недобалакане за минулу ніч. Для Маланюка — Любченко це перша зустріч із живим свідком хвилюючих двадцято-тридцятих років України Харкова, за якою він колись уважно стежив і яку добре знав. А також зустріч з тамтією Україною взагалі. Бо коли він, двадцять п'ять років тому вимандрував звідти разом з армією УНР, він вже ніколи не ступив на ту землю і став носієм та символом України-іредента, якої там найбільше лякалися і намагалися випекти її гарячим залізом своєї окупантської практики. Він був речником України-мілітанс висловленої, як він казав, "стилетом і стилосом".
Хоча за останні роки Маланюк не був уже тією динамічною категорією, яка підсказувала, що "Як в нації вождів нема, Тоді вожді її поети".
Роки Праги і Варшави, роки миру, задовілля робили своє... Час невблаганно притуплював гостроту відчувань і злагіднював гіркоту цикути. Він любив мед, сваволю жіночої усмішки, лінію елегантного одягу. Його зір був звернений до країни Сібаріс, яка в Европі заходу почала надавати тон людської поведінки.
Не діє яд, колись страшний, Згасає рух в безкрилім тілі, Що снить про історичні сни У історичному безсиллі.
— признавався він у хвилини туги за минулим.
У цей час його гіперборейство далі Львова не сягало. Він почав також надто обережно ставити кроки, вибираючи найпевніші місця і напускаючи на себе найневиніші міни виразу, підписуючи навіть свої писання тільки Є. М., "щоб не колоти комусь очей". Коли ж йому казали, що це нагадує відому тактику маскування відомих безкрилих птахів, він міг ноншалантно відповісти: — О, ні. Це має своє значення. — Розумій, — що він відмовляється провокації противника навіть своїм повним іменем.
Дармащо це було відчаяно безнадійне підприємство. Бо ворог і так добре його знав, а до того він раз-ураз виривався зі свого закаптурення і атакував ворога з "відвертим заборолом" за гаслом "ой, чи пан, чи пропав".