— Досить, — зупиняє нас командир. — А то ще застудитесь.
— Не застудимось! — відповідаємо дружно. — Нам не первина!
Возькаємо рушниками по сухій шкірі, вдаємо, що втираємося.
— Обмились?
Помкомвзводу! Незчулися, коли й підійшов.
— Уже вмились! — доповідає бадьоро Мишко.
— Ну, як вода?
— Як парне молоко!
— Ану покажіть рушники!
Скочили! Рушники ж сухі–сухісінькі. Не догадались, дурні набиті, змочити у воді.
— Та–ак… — І до командира відділення. — А ви куди дивитесь? Ану нахиліть їх по черзі!
Командир відділення хапає за потилицю спершу Мишка. Нагинає, аж спина тріщить. І Мишко вже ухкає, не прикидаючись: помкомвзводу ж облива його водою зверху донизу.
— Ясно, як треба вмиватись?
Мишкові ясно. Витирається, аж рушник миготить.
— Давайте й цього!
Тверда долоня лягає мені на потилицю. Я розставляю поширше ноги, щоб не звалитись у річку, кричу, що вмиватимусь сам, а ті, що вже вмилися, сміються, аж присідають. Безплатний, бач, цирк!
У помкомвзводу не пригорщі — відра. Та ще й хлюпає так, що вода тече аж у штани.
— Досить, утиратись! Притьмом хапаю рушник.
Назад біжимо, й підганяти не треба.
Після сніданку повели всіх у лазню, а звідси знову строєм.
Вимахуємо старанно руками, гупаємо в землю підошвами, на ходу рівняємо ряд. Назустріч трапляються червоноармійці, міряють нас глузливими поглядами, кидають уїдливі репліки. Ми й самі розуміємо, що являємо жалюгідне видовище: в цивільному одязі, не стрій, а отара.
Ось пройшов наїжачений гвинтівками взвод: з піснею, з хвацьким висвистом, з командиром–орлом попереду. Ми оглядаємось услід, і нас печуть заздрощі.
— Як ти думаєш: нам скоро гвинтівки дадуть?
— Запитай у командира.
Нарешті дійшли до одноповерхової приземкуватої споруди з маленькими загратованими віконцями. І поки ми вгадували, що це, пролунала нова команда:
— Приставити ногу! Справа по одному кроком арш!
Оте "арш" лунає, як постріл: несподівано й різко. Ми аж здригаємось.
Заходимо досередини. Нас ведуть у кінець довжелезного складу. Тут стоїть щось схоже на прилавок, а за прилавком — командир. Запитує в кожного зріст, розмір взуття, наказує зняти кепку чи шапку і натренованим оком прикидає, яка в кого голова.
— Третій… Сорок один… П'ятдесят шість…
Цифри так і сиплються з його вуст і матеріалізуються шинелями, гімнастерками, білизною, взуттям. Видають одразу все, аж до онуч, щоб у нас не лишилося від домашнього й нитки. Дехто поривається одразу й приміряти, але командири кваплять, щоб не затримувались. Примірятимем уже в казармі.
— А як не підійде?
— Поміняєте потім.
У казармі було порожньо й тихо: все мов завмерло. І двоповерхові ліжка, вишикувані в довгі ряди, розбиті повзводно, з ідеальною лінією білих подушок і сірих ковдр. І стільці, по два біля кожного ліжка. І порожні піраміди для гвинтівок та кулеметів. І навіть днювальний, єдина жива істота на все приміщення: в ловко підігнаній формі, з багнетом при боці. Стоїть і не зблимне: стереже строгу тишу.
Та ми її враз сколихнули: кинулись до своїх ліжок. Кожному хочеться швидше скинути з себе цивільне, стати справжнім бійцем. Поспіхом залазимо в натільну білизну, в штани–галіфе з синьої діагоналі, а тоді вже підступаємо до командирів відділень з черевиками, онучами й обмотками.
Досі мені здавалося, що для того, щоб узутись, не потрібно особливої науки. Нап'яв на ногу що потрапило під руку — шкарпетку, то й шкарпетку, онучу, то й онучу, сяк–так зашнурував, притупнув — уже одна нога й узута. Тепер так само другою, щоб швидше з хати, з маминих очей, бо обов'язково загадає щось робити, а друзі уже чекають надворі. А виходить, що взуватись — то ціла наука, від неї може залежати успіх наступного бою, — повчає нас командир відділення.
Бо що може бути, коли неправильно взуєшся?
Перше — натреш собі ноги. Друге — одстанеш від колони. Один одстав, другий одстав, а хто воюватиме?..
— Ногу треба загортати, як лялечку. Отак!
Командир розправляє онучу, ставить навскіс босу ногу. Блискавичний натренований рух — і нога мов облита онучею: жодної складочки, жодної зморщечки. Ми пробуємо робити те саме, та жалюгідні наші намагання не приносять успіху.
— Одставити! Давайте спочатку… Врешті сяк–так узуваємось.
— Досить для першого разу, — змилостивився командир відділення: йому теж, мабуть, набридло вертіти онучу. — Тепер давайте обмотки.
Обмотки! Дві довжелезні смуги з грубої чорної матерії, скатані в товсті валки. Скільки вони нас попомордують в недалекому майбутньому, яких тільки не завдадуть прикрощів. Пролунає, бувало, команда:
— Взво–од, струнко! Рівняння направо!
На командира роти, а то й батальйону. Весь підберешся, підтягнешся, пильнуючи стрій, і, гупаючи витягнутими ногами об землю, намагаєшся пройти якнайкраще мимо командира, показати йому, хто ти і що ти. Ось він уже майже поруч, урочистий і строгий, з долонею під козирком. Їси його очима, як і належить за статутом, весь аж здригаєшся од стрімкої ходи. Ще крок… Ще крок… І раптом помічаєш, як досі тверда та непорушна долоня командира починає тремтіти, і досадливо мружаться очі. І ще помічаєш, як щось чорне і довге метляється перед тобою, збиває з кроку, плутає ноги…
Обмотка! Обмотка, будь вона проклята!
Розпустилася саме тоді, як підійшов до командира…
Потім приміряли гімнастерки. І в один голос кричали:
— Товаришу командир, велика!
— Поміняйтесь з товаришем!
— Все одно велика!
Особливо у комірові. Плечі й рукава ще нічого, а комір — наче хомут. І шия — мов паличка.
— Підшиєте підкомірники — буде якраз, — втішає командир.
Підкомірники — вузенькі смужки білої матерії. Їх треба підшити так, щоб виглядали з–під комірця рівно на півсантиметра.
Я зроду–віку не тримав голки в руках. Хіба що тоді, як треба було вколоти Ванька або Сергійка. Бо шиття вважалось у нас на селі заняттям чисто жіночим, яке не личить чоловічому родові.
Тулю підкомірник і так, і сяк, питаю тихенько в товариша, що сидить навпроти на ліжкові:
— Мишко, ти не знаєш, як його пришивати?
— А я що, — кравчиня?
Мишко тикає нитку у вушко, пошепки лається.
Починаю шити. Голка чомусь частіше залазить у пучку, аніж в твердий комірець. За кілька хвилин пучки стають наче решето.