Скоро заболіли коліна, і я вирішив трохи перепочити.
Та дзуськи! Не знаю, як це сталося, тільки витягти назад голову я вже не міг. Проклятий тин вчепився у мене, як у грішну душу, і як я не кректав та сопів, як не вертів головою і смикав лозини руками, вирватись було годі.
Зрозумівши, яка мене спіткала халепа, я заревів з переляку та відчаю, запацав ногами по м'якій ріллі.
Так, здавалося, минула вічність. Сонце пекло немилосердно, і в мене була вже не голова на плечах, а чавун, розігрітий на вогнищі. А тут іще й муха. Велика, зелена, нахабна, вона прив'язла до мене, мов каторжна, і впивалася то в опухлий від плачу ніс, то в щоки, то в губи, кусала й лоскотала нестерпно. Скосивши на неї люті очі, я пирхав, дув, мотав головою, та вона сиділа, як приклеєна, наче знала, що я не можу дістати її руками.
Та врешті доля змилосердилась над моєю бідою: на вулиці появився дід. Босоногий, у полотняних штанях з довгою матнею і в такій же сорочці, з сивою бородою й вусами, пожовклими від тютюнового диму, він спокійно дибав вулицею, постукуючи товстою палицею по землі, наче пробував, чи вона під ним не завалиться.
Затамувавши подих, дивився я на діда. Я страх боявся, що він зверне у якийсь двір і не підійде до мене.
Коли ж він наблизився впритул, так і не помітивши мене, я набрав якнайбільше повітря і щосили ревонув:
— Ді-і-ду! Діду-у!
— Гух!
Дід стрибонув так, наче наступив на розпечену залізяку. Потім довго стояв, витріщивши на мене очі та хапаючись рукою за серце.
— Ді-іду, поможі-іть! — заголосив я.
— І гемонське ж дитинище! — отямився нарешті дід.— І сатана ж тебе впер сюди!
Він довго кректав, розсуваючи вузлуватими руками лозини, а я терпляче нюхав пропахлу табачищем та пилом матню.
Врешті дід пропхнув мою голову, потім схопив палицю і, перегнувшись через тин, уперіщив мене по спині.
Біг я додому так, наче за мною гналася вся ота тропічна нечисть, що про неї розповідала мама.
ЗЕМЛЯНІ МЛИНЦІ
В ту страшну, голодну весну, коли й земля, здавалося, стогнала: "їсти!", навіть діти не бавилися в свої звичайні ігри, а гралися в їжу.
Випікали з чорної, розмоченої дощами землі пишні перепічки та млинці, варили з назбираних камінців галушки та вареники. Потім ходили одне до одного в гості, церемонно припрошували покуштувати багатих страв, розпускали неіснуючі ремінці на розбухлих від лободи та полови животах.
Сьогодні ми мали гостювати у Ванька, що жив за чотири хати. Ванькова "світлиця" була біля самих воріт, на густому спориші, і ми залюбки гралися там.
Ми вийшли на вулицю і відразу ж зупинилися: біля воріт стояла сусідська дівчинка і гірко плакала.
— Чого ти, Ганнусю?
— Со-онька покинула! — хлипала дівчинка. — Гратись не хоче!
Ганнусю ми любили, може, на зло Соньці, яка часто дражнила нас і била сестру. Тому, не задумуючись, я запитав:
— Хочеш з нами? В гості до Ванька?
— Хочу, — погодилась Ганнуся і відразу вчепилася за мої пальці. Вона була дуже худа, і тоненькі, як палички, ноги, здавалося, ось-ось не витримають, поламаються, лише великий живіт, віддуваючись наперед, задирав брудну сорочину.
— А що в гостях? — допитувалася вона, намагаючись не одстати від мене.
— Там будуть отакі-о млинці, галушки і вареники з сиром, — відразу ж включився я в гру. — Потім пиріжки з яблуками та медом, сметана, шулики...
Голодна фантазія моя не знала меж, і Ганнуся щораз ширше розплющувала і так великі од голоду очі.
— І мені дадуть? — боязко запитала вона.
— Дадуть і тобі.
Дівчинка ще міцніше вчепилася в мою руку.
Ванько зустрів нас у "світлиці". Подав усім по черзі руку, як це робили дорослі, розпитав про хазяйство, про врожай. Потім, погомонівши, почав припрошувати до столу:
— Сідайте, дорогі гості, та їжте, що бог послав! Оце моя стара напекла млинців з муки нового помолу, то пригощайтеся!
Вдаючи, що сіли до столу, ми вмостилися на спориші навколо черепків із водою, якихось купок, прикритих зеленими лопухами. Ганнуся швиденько підняла лопух і недовірливо подивилася на чорний земляний млинець. Потім, уже розгублено, — на нас. А ми саме вдавали, що їмо ті млинці, раз по раз підносячи їх до рота та нахвалюючи. Тоді й вона вхопила млинець, швидко надкусила і почала жувати.
І раптом Ганнуся гірко заплакала. Випльовуючи землю, вона плакала так, що аж трусилося худеньке тільце, а обличчя її розпачливо кривилося.
— Хочу справжніх! Хочу млинців! — не вгамовувалася Ганнуся, а ми мовчки дивилися на неї, бо нам самим хотілося, дуже хотілося справжніх пшеничних млинців!
ПО ДРІЖДЖІ
— Оце, сину, на гроші, біжи до крамниці та купи дріжджі. Тільки дивися, щоб одна нога була тут, а друга — там! І здачу принеси!
У мами звичка завжди нагадувати про здачу. Наче в крамниці немає цукерок, а в мене — постійного бажання поласувати ними. Та я вже знаю: гроші — є гроші і не кожна копійка призначається на цукерки.
— Та не забудь — дріжджі! Чуєш — дріжджі! — кричить услід мама.
Я тільки знизую плечима: що вона, зовсім мене за маленького вважає! Затиснувши в руці гроші, біжу вулицею і весь час повторюю:
— Дріжджі! Дріжджі! Дріжджі!
Майже перед крамницею, біля двору з небіленою хатою, помічаю Ванька. На ньому такий же, як і колись, бриль, а на сорочці — ще більше латок.
Біля Ванька стоїть велика порожня цеберка, сам же він, ставши на коліна, щось заклопотано робить.
Все твердячи про дріжджі, підходжу до товариша.
Ванько довбає ямку. Довбає зламаним кухонним ножем, серйозно і заклопотано. Лише іноді розгинається, щоб провести по брудному лобу вимазаною в землю рукою.
— Що ти робиш?
Вдаючи, що нічого не чує, Ванько копає далі.
— Нащо тобі ямка?
— Це колодязь, а не ямка! — заперечує Ванько.
— Колодязь?
Дріжджі вмить вискакують із голови.
— Справжній колодязь? З водою?
— Еге, — стверджує Ванько. Він нарешті припиняє роботу. Я недовірливо заглядаю до ямки. Вона зовсім неглибока, на дні й не видно води.
— Хіба це колодязь!
— Колодязь! — уже сердито твердить Ванько. — Ось ще покопаю, і буде вода.
— А навіщо вона тобі?
— Буду воду брати. Вийшов за ворота — і є вода! А так — поноси оце відрище від криниці.
— А як же ти братимеш? — знову впадаю я в сумнів. — Відро ж сюди не пролізе!..