— Йому? — звів брови дядько Андрій. — А хіба йому що положено?
— Положено, — твердо відповів Аполорій Олександрович.
Після довгого торгу зійшлись на троячці.
— Ти, милий, зайди завтра, бо сьогодні у мене немає.
Завтра то й завтра. Краще б, звичайно, сьогодні, але що ж поробиш: почекаю до завтрього. Стрічав хлопців, хвалився:
— А я трояка заробив!
— Бре?
— От тобі й бре. У дядька Андрія, завтра вранці й оддадуть!
І хлопці, повіривши, йшли за мною, як прив'язані: цікавились, що я на ту фантастичну суму купуватиму.
— Купуй цукерків. Отих, що в обгортках.
— Тю, дурний! Краще цигарок. "Біломорканал".
Я обіцяв купити і те і друге. Адже не якихось там десять копійок — цілісіньку троячку одержу завтра у голови!
Прийшовши додому, не витримав — похвастався й перед мамою:
— Ага, а я три карбованці заробив!
— От і добре, — відповіла неуважно мама, що писала саме листи. — Помий руки та сідай їсти.
Не повірила.
Ну, нічого. Ось принесу завтра троячку — повірить. Цілісіньку ніч мені снились гроші.
Прокинувся, ледь почало сіріти. Лежав, нетерпляче чекаючи, поки розвидниться, потім підхопився, швиденько одягся і побіг до дядька Андрія.
Там іще спали. Ну, нічого, я не гордий, я почекаю.
Став біля воріт, жду.
Мимо жене корову Соньчина мати — запитує:
— А ти чого тут притулився? Мати з дому вигнала?
Розказую їй усе по порядку: і як заробляв гроші, і як оце маю їх отримати.
— Ну, заробляй, заробляй! — сміється вона. — Багатого зятя матиму!
"Діждетесь! — дивлюся їй в спину. — Так і оженюся з вашою ротатою, щоб ділитися з нею троячкою!"
Не поспішаючи, тьопає вулицею дід Оксентій: повертається із сторожування.
— А ти кого тут стережеш? Розповідаю і йому.
— Купуй воли, — раїть мені дід. — Альбо корову... Ну, лишайся здоровий!
Дід Оксентій чвала собі далі, а я стою і стою. Сонце все вище та вище, а в хаті дядька Андрія — анітелень! Чи вони там повмирали?
Аж ось і хлопці. Заспані, аж поприпухало попід очима. Підходять, питають:
— Є троячка?
— Ще немає... Ще не прокинулись...
Хлопці сідають поруч зі мною. Починають обмізковувати, що можна купити на оту троячку.
Стукнули двері — ми так і підхопилися! В розхристаній сорочці на ганок вийшов голова сільради. Побачив нас, здивовано запитав:
— Ви, хлопці, чого?
Я відділився од гурту, несміливо зайшов у двір.
— Доброго ранку. Ви казали, щоб я зайшов за грошима...
— За якими грошима? А, за грошима!.. Так у мене зараз нічого немає: всі учора віддав. Ти, хлопче, завтра зайди.
Розчарований, повертаюся і йду з двору. Добре, що хоч хлопці чули розмову, а то не повірили б.
Ще ніколи не тягнувся так час, як того дня. Сонце немов приклеїлось до неба: все не хотіло спускатися на захід. Я ледве діждався, коли почало смеркатися, і скоріше — у ліжко.
Мама, здивована тим, що я так рано вклався спати, підходила до мене, стурбовано прикладала до лоба долоню, питала, чи я не захворів.
— Ні, — заспокоював я маму. — Я просто набігався.
— А ти поменше бігай, — сказала мама. Вона сіла біля мене, провела по моїй голові теплою ласкавою долонею, тихо мовила:
— Ти вже ж у мене великий...
І мені стало затишно й хороше, і я подумав про себе, що ось одержу троячку і куплю мамі подарунок. Який, ще не знав і сам, тільки виберу такий, щоб вона дуже втішилась, щоб розгладились зморшки на її втомленому обличчі...
— Ти знову тут? — здивувався дід Оксентій, побачивши мене вранці біля воріт. — Ще гроші заробив, чи що?
Я похмуро відповів, що й тих ще не одержав.
— Ото воно так, — сказав дід, вибиваючи об ворота люльку, — беруть — цілують, віддають — плюють. А ти не плохуй: раз заробив, то хай хоч із коліна виколупає, а віддає!
Як і вчора, сходились хлопці, сідали рядком коло мене. Відповідали дружно дорослим, які зупинялися та питали, чого ми тут зібрались, що Толька має одержати зароблену троячку.
— Прийшов? — з досадою запитав мене голова. — Я ж сказав, що завтра!
Яке ж іще завтра, коли завтра — це сьогодні!
— От завтра й приходь... або ще краще — післязавтра, — сказав дядько Андрій.
Повертаючись од голови, я мало не плакав. Легко сказати: два дні і дві ночі! Як я їх переживу?
Пережив. Перемучився, а таки діждався того "післязавтра" та й зустрів сонце коло знайомих воріт.
— І досі не віддав? — спитав вражено дід. — І де в людей совість! Ну, та сьогодні оддасть. До трьох разів обіцяють, а на четвертий по шиї дають...
Дід як у воду дивився. Побачивши мене, голова скривився так, наче розгриз недозріле яблуко-дичку:
— А ти вже тут? От біда мені з тобою: нема в мене грошей. Не получив... Зайди, хлопче, десь так через тиждень, отоді й віддам.
Через тиждень?!
Повісивши голову, я поволік ноги з двору.
— Ну, що, віддав? — питають мене хлопці.
— Сказав: через тиждень...
— Аж через тиждень!
Розчаровані, вертаємось од голови. Міркуємо, що робити, аби примусити дядька Андрія оддати троячку.
— Помазати ворота дьогтем! — раїть Микола.
— Кому — голові? — заперечує Ванько. — А до тюряги не хочеш?
— Тоді вкрасти картину?
Але й це не підходило. Як ти її вкрадеш? Ще застука на гарячому та рубоне шаблюкою по спині!
Лишалось одне: набратись терпіння й чекати.
І я, набравшись терпіння, ждав, поки мине тиждень.
Щоранку йшов під оті ворота, як на службу: сідав і чекав, поки вийде з двору дядько Андрій. Нічого йому не казав, удавав навіть, що не помічаю, що просто йшов, натомився та й сів відпочити, а в душі аж тьохкало: ану ж він зараз підійде та й скаже:
— Оце отримав-таки гроші вчора. Бери, хлопче, свого трояка та знай мою добрість!
Сидів і всім, хто проходив мимо та цікавився, чого я тут, розповідав усе по порядку. Як був асистентом, помагаючи художникові малювати картини та гасла. Як заробив три карбованці. І як голова не хоче їх оддавати.
Люди — хто сміявся, хто обурювався, а дід Овсій додавав:
— Воно так: кому охота одривать власну сорочку од тіла!
Я б таки діждався кінця отого ненависного тижня — витримав би, не помер, але не витримав дядько Андрій. Четвертого дня він вибіг рано-вранці з хати і сердито тицьнув мені троячку до рук:
— Забирай її к бісу та не мозолься біля моїх воріт! І де ти взявся на мою голову: на все село ославив!