– Ви дуже добра, міс Холланд, – сказав Сіммінгтон безбарвним голосом, – але…
– Склянку теплого чаю, – сказала Елсі Холланд, рішуче підносячи напій йому до рук.
"Краще б дала йому віскі з содовою, – сказав я подумки. – Схоже, воно зараз було б до речі". Однак він узяв чай і, дивлячись Елсі у вічі, мовив:
– Не знаю, як і дякувати вам за все, що ви зробили і робите, міс Холланд. Ви просто геній.
Дівчина залилася рум'янцем від задоволення.
– От і добре, містере Сіммінгтон. Вам слід більше покладатися на мене, і я все зроблю. За хлопчиків не хвилюйтеся, я їх догляну і з прислугою впораюся, та й взагалі, коли трапиться якась справа, що я її можу зробити, скажімо, листи написати чи подзвонити – не роздумуйте довго, одразу ж звертайтеся до мене.
– Ви дуже добра, – повторив Сіммінгтон.
Відвернувшись, Елсі Холланд побачила нас і одразу ж вийшла у вітальню.
– Який жах, – сказала вона пошепки, підійшовши до нас.
Тоді я подумав, що вона й справді добра дівчина, щира, практична. Її прекрасні блакитні очі були червоні, що, певне, свідчило про чуйне серце, якому вона разом зі слізьми дала волю, оплакуючи смерть своєї господині.
– Ви можете поговорити з нами? – спитала Джоанна. – Ми не хочемо турбувати містера Сіммінгтона.
Елсі Холланд кивнула головою і повела нас до їдальні.
– Такий удар для містера Сіммінгтона! Хто б міг подумати? Але я тепер розумію, що вона таки нездужала останнім часом, була знервована, часто плакала, – гадаю, саме через хворобу. Але ж доктор Гріффіт запевняв, ніби все гаразд. Та вона була така роздратована, що часом не знати було, як до неї підступитись.
– Власне, ми прийшли дізнатися, чи не могла б Мейган побути в нас якийсь час, – звісно, якщо вона захоче, – перепинила її Джоанна.
Елсі Холланд не чекала цього від нас.
– Мейган! Навіть не знаю. О, це так гарно з вашого боку, але ж вона така дивна. Просто не знаєш, чого від неї сподіватися.
– Ми гадали, що так було б ліпше всім, – якось непевно мовила Джоанна.
– О, коли так, тоді звісно. Я хочу сказати, що хлопчиків я сама догляну, а нещасний містер Сіммінгтон, він такий убитий горем, у нього стільки справ, та він і сам потребує догляду. У мене й справді зовсім немає часу навіть поговорити з Мейган. Вона зараз, мабуть, десь нагорі, у дитячій кімнаті. Видно, вона не хоче нікого бачити. Я навіть не знаю…
Джоанна подала мені ледь помітний знак. Я негайно вийшов з кімнати і подався нагору. Колишня дитяча була на горішньому поверсі. Я відчинив двері й зайшов до кімнати. Штори на вікнах були щільно запнуті. На дивані у куточку під стіною причаїлася Мейган. Вона одразу нагадала мені загнаного звіра, що занишк, ховаючись від мисливців.
– Мейган, – гукнув я таким тоном, який з'являється в людини, коли та хоче заспокоїти переляканого звіра. Мені навіть стало дивно, що в руці я не тримаю морквини чи грудочки цукру. Вона втупилася в мене, але не ворухнулася.
– Мейган, – повторив я. – Джоанна і я приїхали сюди, щоб спитати, чи не хотіли б ви побути в нас кілька днів.
Її голос, слабкий і непевний, долинув із сутінків:
– Побути у вас? У вашому домі?
– Так.
– Ви хочете забрати мене звідси?
– Так, люба.
Вона раптом затрусилася. Це було страшно, але дуже зворушливо.
– Заберіть мене! Молю вас, заберіть! Тут жахливо, тут гидко!
Я підійшов до неї, і вона вчепилася мені в рукав.
– Мені так страшно. Я і гадки не мала, що може бути так страшно.
– Все буде добре, дитинко. Це страшно, я знаю. Збирайтеся.
– То ми одразу ж і поїдемо? Цієї ж миті?
– Звісно. Але вам треба зібрати деякі речі, я гадаю.
– Які речі? Навіщо?
– Люба дівчинко, ми можемо дати вам ліжко, ванну і таке інше, але дідько б мене вхопив, як я можу позичити вам свою зубну щітку.
Мейган усміхнулася.
– Зрозуміло. Я сьогодні якась прибита. Та не звертайте на мене уваги. Зараз усе приготую. А ви… Ви не підете? Ви мене почекаєте?
– Я чекатиму внизу.
– Спасибі вам. Велике спасибі. Вибачте мені, я сьогодні якась ненормальна. Але повірте, це жахливо, коли вмирає мати.
– Я знаю, – погодився я і поплескав її дружньо по плечу.
Вона вдячно подивилася на мене і зникла у спальні. Я пішов униз.
– Я знайшов Мейган. Вона їде з нами.
– О, як це добре, – вигукнула міс Холланд. – Це буде їй розрада. Вона така нервова. З нею дуже важко. Мені як гора з плечей. Це так гарно з вашого боку, міс Бертон. Сподіваюсь, вона вам не докучатиме. О господи, це ж телефон. Я піду поговорю. Містер Сіммінгтон ще нездатен займатися справами.
Вона вибігла з кімнати.
– Ну, просто міністр у ангельській подобі, – ущипливо сказала Джоанна.
– Ти несправедлива до неї. Вона приємна, добра дівчина і, мені здається, дуже практична.
– Та ще й яка. Вона це й сама добре знає.
– Джоанно, я тебе не впізнаю.
– Тебе дивує, чому я так нападаюся на дівчину, яка справно виконує свої обов'язки?
– Саме це!
– Я терпіти не можу самовдоволених людей. Мене від них просто з душі верне. Скажи краще, де ти знайшов Мейган?
– Вона причаїлася в кутку на дивані у затемненій кімнаті. – Бідолашне дитя. Вона хотіла їхати?
– Ще й як! Така рада.
Гуркіт у вітальні сповістив про те, що Мейган і її валіза вже внизу. Я пішов до вітальні, щоб узяти в неї валізу. Джоанна поспішила за мною і, підганяючи, сказала:
– Швидше, Джеррі. Я вже двічі відмовилася від чудового теплого чаю.
Ми вийшли до машини. Мені стало прикро, що Джоанна, а не я, закинула валізу в машину. Я вже обходився лише ціпком, але ще не міг робити різких рухів.
– Сідайте, – сказав я Мейган.
Вона сіла в машину, я за нею. Джоанна повела машину до Літтл-Ферза. Коли ми приїхали і зайшли до вітальні, Мейган одразу впала у крісло і, як дитина, щиро, від усього серця розридалася. Я вийшов пошукати, чим би її розважити. Джоанна лишилася біля неї, але стояла безпорадна.
Скоро я почув, як Мейган сказала здушеним голосом, ще схлипуючи:
– Пробачте мені. Я знаю, це безглуздо.
– Облиш, усе гаразд. Візьми другу хустинку, – заспокоювала її Джоанна.
Я повернувся до кімнати з повною склянкою і дав її Мейган.
– Що це? – здивовано запитала вона.
– Коктейль.
– Коктейль?! Справді?1 – вигукнула Мейган. Сльози одразу ж висохли. – Я ніколи в житті не пила коктейлю.