"Щось придумаємо",— відказує Цимбал, глибоко зітхнувши.
За літом наступила осінь. Сивий туман завис на деревах. Крізь мряку проступає багниста бруківка до станції, По ній дибає, підпираючись костуром, стара Цимбалиха. її посірілі губи шепочуть, ніби поруч іде й чоловік:
"Чи я тобі не казала, посвяткують ті свята й без тебе. Та хоч би одягся тепліше... Хіба ж такий послухає?.. А приїде дочка: "Де тато?" — Цимбалиха повертає голову, за-тушкану в теплу хустку, туди, де видніються над горбками хрести, і шморгає носом. Зморшки на щоках заповнюються сльозами.
"Приїде... Хоч би написала. Самій ніколи, подругу попросила б".
Був похмурий день, і, коли на цвинтарі виріс ще один горбик поруч з могилкокЗ Цимбала, до мого знайомого в Києві прийшла дівчина найматися в домашні робітниці. Вилицювате обличчя, сумні очі і вицвіле пальто.
— Як вас звати? — питає професор.
— Лукія,— відказує коротко дівчина. Домовились.
Робітниця добре справлялася з роботою, але весь час була чимось пригнічена. Розважити її могли тільки малюки, що бігали на подвір'ї. Вона присідала біля них, дбайливо обтрушувала порох, дівчаткам прихорошувала бин-дочки.
І очі її робилися круглими й променистими. У неї навіть голос змінювався:
— Ніночко,— каже, наче виспівуючи,— я тебе не впізнаю: на тобі нове платтячко!
Дівча раде й відказує з хрипотою:
— І я себе не впізнаю.
Лукія посміхається, чого в домі ніхто не помічав. Але проходив хтось з дорослих, і Лукіїні очі враз гаснули, обличчя знову ставало вилицюватим, замкнутим.
Звертало на себе увагу ще й те, що Лукія розмовляла правильною літературною мовою. І якоюсь особливо мелодійною.
Це прикрашувало її набагато більше, ніж найкоштов-ніші брязкальця.
— Звідки ви така? — питає професор.
— З Полтавщини,— відказує протяжно.
— Ви десь учились?
— Треба жити своїм розумом.
— Як, як?
— Наука тільки заважає людям споглядати себе.
— Споглядати себе. Ви що, сповідуєте буддизм 269? Це ж тільки Будда дивиться'на свій пуп, щоб пізнати себе.
Професор гадав, що дівчина не добере нічого із сказаного і не стане навіть перепитувати. Але вона тим же тихим і рівним голосом відказала: — Бог не в образах, а в ділах.
Це ще більше спантеличило професора.
— Цікаво. А давайте поговоримо.
Та Лукія, певне, не хотіла вести розмову на цю тему. Знайшла причину, щоб поспішити на кухню. У сусідів теж була робітниця. Одного для вона зайшла на квартиру професора.
— А Лукії нема,— кажуть їй.
— Ой, я й забула, що сьогодні четвер.
— А хіба що, як четвер?
— Вона ж ходить на моління.
— Лукія, на моління? Вк давно її знаєте?
— Та ми ж з одного села.
— Ви теж віруюча?
— Хіба я дурна? То їй так пороблено в Судетах 27°, на каторзі. А може, через батьків. І досі наі них серце має.
Дівчина охоче розповіла про Лукію все, що знала: Коли Лукія повернулася з університету додому, в селі були вже німці. І в їхній хаті теж. Та й від хати лишилася тільки половина, бо другу половину батьки продали, щоб тільки вивчити Лукію на вчительку. Сусід трапився вредний: прийшли німці, і він уже перед ними на задніх лапках. Зустрів Лукію і каже: "Комендантові треба перекладача".
Лукія найкраще за всіх знала німецьку мову в школі. Нічого не сказала сусідові, тільки насупилась:
"Чи, може, на каторгу заманулось? До Німеччини!"
"Чи поженуть мене на каторгу, чи ні,— відказує Лукія,— а вас не мине Колима".
"Значить, хто кого? Гаразд, Лукіє Тимофіївно!" — уже просичав сусіда.
На другий день по дівчину прийшов поліцай з двома фашистськими солдатами.
Лукії нема. І батьки хрестяться-божаться, що не знають, де вона поділась.
Минає тиждень, два, поліція і в хату забігає, і засідку робить — Лукії нема. А в сусідньому селі саме трапився такий випадок. Була у батьків єдина дочка. Щоб не потрапити на фашистську каторгу, заховалася вона у тітки на хуторі. Староста чимсь настрахав старого, і той з переляку сам привів дочку до комендатури. Німці заарештували і батька, і дочку й обох повісили.
Лукіїні батьки ходили, мов приречені: знали, де переховується їхня дочка, й потерпали за неї і за себе. Сусіда це примітив і чомусь подобрішав. Навіть німців віднадив од двору.
Тоді Лукія повернулася до батьків. Але в кімнаті сусіди на неї уже чекав поліцай.
— Везли нас у ту прокляту Німеччину.— Робітниця, мов сходила на високу гору, перевела дух.— Везли, кажу, як худобу, в товарняках. Сидимо на своїх клунках і плачемо. Тільки Лукія мов закам'яніла: з лиця сіра, губи без кровинки. Дивиться в одну точку й мовчить. Хоч би сльозину пустила. А батьків же на пероні водою відливали.
"Чого тобі було додому приходити?" — питаємо. Мовчить, тільки губи ще дужче стискає. Отак ми й доїхали до тих Судетів. У нас рівно, а там гори. Гори й горе. Позначили нас номерками й ганяють, як арештантів, на роботу. Потім роздали селянам на ферми. До праці ми звиклі, не могли звикнути до приниження. Лукія з вищою освітою, а її хозяїн, мабуть, і в книжку не заглядав. Хіба що заможний— мав великий дім. А як ставився до Лукії? Посилав спати в хлів. Влітку і взимку, бо вона чомусь нижчої за німців раси. Лукія аж заслабла.
Визволили нас американці. Властиво, тільки перегнали у свій табір. Ми як на світ народились: співаємо, танцюємо. А крім наших, у полоні були ще й французи, бельгійці і ще різні...
"Чого радієте? — каже один.— Усіх нас за океан завезуть, в Америку. Тікайте до своїх, поки не пізно!"
А Червона Армія вже ось-ось. А нам що, довго збиратись? Три дні і три ночі пробиралися на схід, доки зустріли своїх. І французи з нами, і бельгійці. Бачили б ви, як вони зраділи червоним! Мабуть, уперше за цю каторгу й Лукія посміхнулася: зустріла земляка. Замурзаний, забрьоханий. Каже: "Від самої Волги йду!"
— Ну, і потім куди? — питає'вже професор.
— Куди ж, додому! У мене вже нікого не лишилося. Батьків фашисти розстріляли за те, що партизанам дали води напитись. А брати на фронті полягли. Лукія теж тільки день побула в батьків.
.— І більше вже не повернулася до університету? _— І не згадувала.
— То вона могла б усе-таки вчителювати в школі.
— Так їхня віра не дозволяє. Тепер же в школі бога немає. А ви знаєте, що ці сектанти витворяють? Самі не ходять і дітям забороняють іти в театр, в кіно, на концерти, брати участь в забавах. Не можна навіть читати книжки, газети, хіба що Біблію, Якісь наче психічні.