— Казав пан, кожух дам,— прорипів зловтішно член правління, який пропонував закласти кінну пошту. Щоб знали й інші, до чого це, він кивнув у бік голови правління.
І саме в цей час скляна бульбашка над столом засяяла, мов уранішнє сонце.
Того вечора Василь Якович, щоб не ламати свого слова, наказав тимчасово з'єднати сільраду з електростанцією колючим дротом. '
Це було давно. Тепер електрикою освітлені хати всіх передових колгоспників. Так само проведено до них і радіо.
— Тепер не треба довго шукати того чи іншого колгоспника,— каже голова колгоспу. Він стоїть на вигоні і лагідно посміхається під вуса: перед ним шелестять по пояс жита, по них ходять срібні хвилі, як на морі. На городах бучно зеленіють помідори, хилиться від вітру бадилля картоплі, між ним рябіють з сапками полільниці. А на луках складають у копиці сіно, біля ставу вибрикують на моріжку телята.
— Час уже й очерет силосувати! — нарешті каже він. Його пояснення слухають члени комісії самоперевірки,
що несподівано заявилася з колгоспу, з яким вони змагаються. Комісія приїхала вперше і була здивована: вулиці обсаджені молодими тополями, на вигоні, під етернітовими дахами,— добротні будівлі, видно, нові. За ними —парники, далі — стайні, а за вигоном — новий клуб.
— І театр маєте? — недовірливо запитав гість.
— Обов'язково,— відказав уже молодий парубійко.—• У нас кожної неділі вистава!
— А дощі у вас часто перепадають?
— Два дні тому вперше...
— А чому ж у нас посохло?
— Ми сіяли,— відказав голова колгоспу,— на підготовлених парах. Ярові теж посіяли на зябі. От і не страшна нам тепер ніяка посуха.
В цей час через вигін стайничий прогулював жеребця, який поводив наллятими кров'ю очима, вигинав шию, сердито роздимав червоні ніздрі й грав на корді, як під музику.
— Так у вас і жеребець свій?
— Навіть два! Та ще бугай.
— То скажіть, яке у вас господарство?
— Більш достеменно ви дізнаєтесь в конторі. А я тільки скажу: землі 1300 га, коней 96, свиноматок 11 та поросят 57, пасіка на 40 вуликів, три машини, два трактори.
— А що це у вас за рівчаки накопані?
Маленький ручай, що біг з бору до річки і утворював мочарі, біля городів був перегачений двома гатками. Від одної рівчак відводив воду поза луками, які стали тепер сухими. Од другої піднята вода давала вологу для підґрунтя на городі, тому й картопля вже Починала цвісти.
— А в нас ще тільки вилазить з землі,— сказав другий член комісії, який, певне, не раз сварився у себе з керівниками колгоспу. Але інший, що, мабуть, чекав тільки слушного моменту, спитав:
— А бібліотека у вас є?
Голова колгоспу блимнув на молодого парубійка:
— Червонієш, товаришу секретар комсомолу? Піди розшукай бригадира третьої бригади. Скажи, комісія зараз до нього приїде.
Секретар комсомолу, молодий парубійко, залюбки виконував роль радиста.
Він забіг на радіостанцію, увімкнув третю бригаду, надів навушники.
— Алло, алло, Колісники! Ви чуєте? Озовіться. Це,ви, Марфо Степанівно? Микити Сидоренка не бачили? На подвір'ї? Покличте! Товариш Сидоренко?..
В навушниках усе ще чується шум, який стоїть у хаті Ганни Іванівни.
Секретар комсомолу трусить головою, ніби витрушуючи з неї спогад про вчорашній день, про докір за бібліотеку. І знову повторює своє запитання:
— Ну, що там у Ганни Іванівни? Відповів уже схвильований жіночий голос.
— Відігнали, спасибі їм! До лісу втік злодюга! За ним знову почувся чоловічий:
— А якби не було цієї примусії, радії вашої?
ДИСПУТ "ЗЕЛЕНА КОБИЛА"
Літературний журнал "Вапліте"І83, що був органом Вільної академії пролетарської літератури, з ліквідацією організації припинив своє існування на п'ятому номері. Не довго виходив і журнал "Пролітфронт" І84, що був уже органом Пролітфронту.
Продовжував існувати в столиці тільки позагруповий художній журнал "Червоний шлях", який злі язики називали лантухом. Колишніх членів Вапліте, а потім Пролітфронту він не задовольняв. Хотілося чогось нового, що не присипляло б, а будоражило думки читача, спонукало б також і письменників, і художників на пошуки нових форм втілення слова для створення більш переконливих образів.
Так виник позагруповий художній журнал "Літературний ярмарок" І85.
Сама назва і суперобкладинка, зроблена видатним художником Анатолієм Петрицьким 186, зразу виділили жур: нал серед сірої маси друкованих органів. Був оригінальний і зміст. До цього доклав сил кожен з письменників, що друкувалися в ньому. В цьому плані створена була і трибуна для обміну думками, що фактично заступала критичний відділ.
Назвали її, для оригінальності, "Зелена кобила", в якій діють постійні казкові персонажі — Циган, Золотий Півник і Сірий чортик Зануда.
Уже сама назва і фантастичні особи звільняли авторів од нудного академізму і давали можливість не додержуватися збитих штампів і канонів і навіть про серйозні справи говорити з лукавим смішком або як хто уміє, аби це було не нудно і дошкульно.
Редакція журналу називалась "Ярмарок". Складалася вона з одного відповідального секретаря, закоханого в цю справу Івана Сенченка І87, а на кожен новий номер визначався і новий редактор, який укладав його відповідно до своїх уподобань. Це гарантувало оригінальність кожної книжки не тільки своїм змістом, а й формою.
В цьому є сенс, як і в "Зеленій кобилі"! Мій виступ поданий був так:
Диспут — "Зелена кобила"
Ярмарком, при найближчій і найактивнішій участі Цигана, його ад'ютанта Золотого Півника в синій свитці нао-паш та Сірого чортика Зануди, нарешті влаштував цими днями в Будинку літераторів ім. Блакитного 188 диспут на тему "Зелена кобила". В диспуті взяли участь мало не всі (принаймні харківські) письменники. Канцелярія Ярмарку, на жаль, не мала часу як слід попрацювати над стенограмою диспуту і тому змушена подати тільки уривки цієї стенограми.
Ми певні, що промову попереднього оратора всі вже чули.
Голова. Слово має товариш Панч.
Панч. Товариші! Кинута Золотим Півником репліка, що кобиляча голова дурніша за курячу, є не що інше, як групове зухвальство, щоб не сказати більше!
Півник. Наприклад ...ціоналізм?
Панч. Я говорю з кафедри, а не з шпальт нашої дорогої "Літературної газети" 189.