— Буде ще й завтра день, а зараз дай людині спокій. Десь наша Аспазія забарилась.
— Де ж тут так допізна можна бути?
— Розпустилася молодь,— буркнув Пугало.
— Мабуть, у хорі на репетиції. Вона в нас така: і в "Просвіті" 122, і в драмгуртку.
Тим часом Пугало вже надів окуляри і з рукописом приладновувався до каганця. Але Тамара Микитівна потягла його за рукав:
— Облиш. Який писака знайшовся. На добраніч! За постіль пробачте. В столиці, звичайно, краще!
Сонгород — місто невелике. Воно не мало ні фабрик, ні заводів, хіба що одну сушарню, на якій працювало п'ять чоловік. Тому все, що було більш вимогливе, тікало до губерніальних міст. А ще більше було тих, кого гнали туди злидні. Під солом'яними стріхами, та й під бляхою, залишалися або немічні, або старі та молодь, що не встигла ще вилетіти з батьківських гнізд.
Місто не жило, а ниділо. Десятками років не міняло свого вигляду: вулиці вимощені бутом лише в центрі. Так само тільки в центрі були тротуари на три дошки та кілька гасових ліхтарів. Влітку все вкривалося порохом, а восени — болотом.
Тишу в місті порушувало тільки час від часу деренчання воза чи мукання худоби, яку іноді проганяли центральними вулицями. Воду діставали з колодязів, а став посередині міста поступово обертався в болото.
Після війни з німцями багато забраних по мобілізації не повернулося додому. І не тільки тих, що були вбиті на війні. Частина потрапила до полону, інші боролися на фронтах революції. А родичі поступово звикали до свого невизначеного становища і вважали й себе причетними до подій, що творилися в світі.
Розруха після війни і голод зовсім розладнали життя, особливо в Росії. По містах вже раді й осьмушці чорного хліба на день. Почали зникати кішки і собаки, навіть необачні ворони потрапляли в казани.
На Вкраїні теж другий рік був недорід, проте в деяких губерніях ще водився хліб, і його вільно продавали на базарах. Саме тому населення Сонгорода почало хутко збільшуватись. Приїздили з півночі, привозили сотні дітей з голодного Поволжя.
Серед прибулих було багато артистів, співаків, музик, і Сонгород вперше почув і гарну музику, і гарні співи. Побачили і гарні вистави. Правда, виконавці були вже немолоді. Таким.же був і репертуар. Під їхній вплив потрапив і місцевий "національний" хор. Керував ним церковний регент, хоч репертуар складала художня рада, на чолі я$ої стояв один із хористів — Рогач. Саме з регентом та Рогачем і зустрівся на вулиці Гайсин. Якщо регент — кругловидий, з ріденькими вусами і в пенсне на маленькому носі — скидався на доморощеного адвоката, то Рогач був сухий, високий і поголений. З таких скульптори ліплять оголених до пояса косарів або бурлаків. Гайсин уже встиг з ними познайомитись. Цікавив його саме Рогач.
— Чому ваш хор називається національним? — підступно спитав Гайсин.
— Мало революційних пісень? — огризнувся Рогач.
— Навпаки. Все це я міг почути і десь у Саратові. А от таку річ, як...
— "Гоп, мої гречаники"?—ущипливо перебив його Рогач.
— Не тільки. Я б охоче послухав "Ой зійшла зоря вечоровая..."
— Над Почаєвом стала? Прекрасна річ! Кажуть, її співають у автокефальному соборі в столиці,— сказав, зітхнувши, регент.— Не дозволять.
— А то вже як з ними балакати.— І Гайсин примружив око.
— Ми вже балакали,— відказав похмуро Рогач.-^-Може, ви ще побалакаєте. Перевертнів вони не обвинуватять в націоналізмі.
— Звідки вам відомо, що я малорос?
— Саме малорос! Колись у пана Яхонтова жито косив. Папаша ваш чи родич, не знаю, а знаю, що пшеничку нашу люблять, а від мови відвертаються. А поїдете за кордон і зразу зацвірінькаєте по-їхньому. Хоч два, хоч одно слово, аби бачили ваше намагання.
З-під воріт вистрибнув кудлатий пес, відбіг на дорогу й став зализувати скімлячи спину.
— Що, Рябко, на дурничку хотів поживитись? Наука для декого! — багатозначно сказав Рогач.
— Зразу видно щирого!
— Кажіть уже зразу — націоналісти, самостійники. Може, партія інакше гадає, а я вважаю, що хто рідну мову забуває, той у грудях не серце, камінь має!
— Партія, якщо ви не чули, не повинна допомагати розвиткові української мови. Вона має лише не заважати українському мужикові розмовляти по-українськи.
Рогач втяг голову в плечі і посунув на Гайсина:
— Значить, наша мова тільки мужицька?
— Який це дурень так сказав? — почувся за плечима Гайсина голос.
До них підійшов парубійко в солдатській шинелі і в обмотках на ногах.
— Горобець, ти чув, що каже цей добродій?
"Оце той самий Горобець, про якого говорив Пугало? — подумав Гайсин.— І зовсім не подібний до традиційного малороса. Скоріше такі переходили по дну Сиваш, брали Перекоп!123"
Горобець, не подаючи руки, поздоровкався на гурт і запитав:
— А ти чого, Рогаче, розкричався?
— Та ти ж чув, що сказав цей добродій?
— Що каже цей товариш, мене мало цікавить. Я трохи грамотний і Леніна читав.
—— Це не мої слова,— сказав Гайсин.— Так каже товариш Зінов'єв.
— Ваш Зінов'єв 124 ще не партія,— заявив Горобець.
— Він такий мій, як і ваш. Краще скажіть, що там новенького чути?
— Про продподаток 125 чули?
— Продрозверстка! 126 поправив його регент.
— Була. Натомість вводиться продподаток.
— Не вмер Данило, так болячка задавила,— буркнув Рогач.
— Болячка то болячка, але майже на шістдесят мільйонів пудів менша.
— І цього не дадуть вивезти.
— Може, скажеш, Гаркуша?
— Не тільки Гаркуша. Є отаман Лихо, а ще й Струк, і Хмара.
Горобець зневажливо махнув рукою:
— Що ці отамани! Тютюнник із Польщі привів цілу армію, та й то, кажуть, ледь сам врятувався.
— Не треба було забирати хліб у дядьків. За хліб дядько кому завгодно горло перегризе.
— Кажуть, сьогодні ЧОП * піде ловити і нашого отамана Гаркушу,— сказав регент.
* Частина особливого призначення.
Рогач од його слів аж скинувся:
— Де це ти чув?
— Друкарка з виконкому казала моїй Прісї.
— Чорт, як холодно,— затупцював на місці Рогач.— Пу, я замерз! — І він, навіть не попрощавшись, завернув назад. За Рогачем пішов і регент.
Тим часом Гайсин прикидав в умі: "Неп, продподаток, здача землі в оренду..." І ще раз перепитав Горобця:
— Так, кажете, продподаток? Значить, ще один крок назад! Чи не задаремно ви, товаришу Воробец, кров проливали?