На Україні встановлюється Радянська влада.
Але ні, це ще не кінець. На Україну нападають, нацьковані Антантою, білополяки, які мріють про Польщу "від моря до моря". Я командую 180-м легким артилерійським дивізіоном Червоної Армії. З частинами 60-ї стрілецької дивізії, збиваючи з позицій противника, хутко просуваємося по шляхах Галичини. Селяни розгублені, не ймуть віри.
— Що то є, пане товаришу? — питає один, з волоссям аж до пліч.— Що це за війна така, прошу ласки! Рано прийшла Червона Армія та всі на конях, файні хлопи, а за годину знову пілсудчики8б. Очі лізуть на лоба. Кричать: "Утікайте, хлопи, большевіце йдуть! А ми їм: "Большевіце вже попереду вас, панове!" Ви б погледіли, що з ними ся діяло!
Після замирення з поляками 60-а дивізія була перекинута на Поділля добивати банди "батьків" Заболотного, Лиха, Цвітковського, Гниди, Чорта, Хмари. Зробили ми тоді сто один похід. Заставали ще свіжі сліди перебування там чи там "зелених", але жодного з них так і не злапали. І не дивно, бо начальник 60-ї дивізії Крючковський, як потім виявилося, ще раніше перекинувся до "зелених", хоч про людське око і залишався у червоних.
Трапилося це ніби тоді, коли 60-у дивізію спішно перекидали з-під Кам'янця-Подільського в Ольгопіль.
Банда Зеленого87, звільняючи своїх з в'язниці, забила там начальника дивізії Реву.
Наш шлях лежав через містечко Ободівка. Начальник дивізії Крючковський вирішив поїхати на автомобілі вперед для розвідки. Супроводив його кінний загін.
Крючковський взагалі відзначався відважністю, тому й був уже тринадцять разів поранений. Але в даному випадку ним керувала не відвага, а бажання скорше побачити свою дружину, залишену в батьків у Ободівці.
Одружився він з нею досить оригінально. 60-а дивізія наступала на поляків, Крючковський зупинився у попа, в якого була дочка на відданні. Вночі ворог атакував містечко. Треба було негайно відступати. Але Крючковський зажадав, щоб його негайно обвінчали з попівною. О 12-й годині ночі піп відчинив церкву й обвінчав дочку з командиром, до того ж комуністом, під самим носом у поляків. За кілька хвилин по тому зять поскакав далі, а дочка лишилася ні дівчина, ні вдова.
Про це ми знали і навіть раділи за свого начальника дивізії. З Ободівки Крючковський уже не приїхав автомобілем, а прискакав на коні, розхристаний, збентежений. У попа його застукала банда Зеленого, і він ледве врятувався. Навіть машину мусив покинути.
Коли вже виявилася зрада Крючковського, в поповій клуні знайшли й автомобіль, притрушений соломкою. А в хаті на нього справді чекав отаман Зелений і мав з ним довгу розмову без свідків.
Коли я згадую прізвище Крючковського, перед моїми очима вимальовується довга Олександрівська вулиця в Полтаві, по ній біжить довготелесий і босий хлопчина років п'ятнадцяти з свіжими газетами в руках і голосно вигукує:
— Останні новини — Киципка полетіла в Берлін, останні новини — Киципка...
— О, Крючковський уже щось вигадав! — посміхаються перехожі.
Киципкою в Полтаві прозивали стару повію.
ПО ДОРОЗІ В ЛІТЕРАТУРУ
Експлуатація людини людиною буває різна. Одних примушують заради шматка хліба над силу працювати, інших — над силу гуляти. Саме так експлуатував мене в тринадцять
років начальник канцелярії інституту шляхетних дівчат Па-далка. Я служив у нього помічником бухгалтера. Кисло посміхаючись, він казав:
— Будете гуляти, купіть мені дві скляні банки для варення.
На другий день я мав, гуляючи, купити струни для гітари. На третій — мазь для черевиків.
— Гуталін, гуталін. Не забудете? Гуталін!
І так щодня, хоч мені аж ніяк не хотілося прогулюватись по брудних вулицях Харкова. Та ще в задуху, коли повітря робиться аж кислим од смороду. До того ж я жив на Пісках, а названі крамниці чомусь були тільки на протилежних околицях міста. Мабуть, там дешевше все можна купити. Від самої згадки про таку далеку дорогу у мене вже починали боліти ноги. Алея мусив іти гуляти, бо то був наказ. Поскаржитися було нікому, і я виливав своє горе на папері.
Я написав п'єсу "Павук".
На мій власний погляд, вона вийшла гостра. Зміст, правда, превалював над формою, але господиня, у якої я винай-мав кімнату, була байдужа не тільки до драматургії, а навіть до всієї культури. Не стала оцінювати п'єсу, а оцінила лише цупкі сторінки з бухгалтерської книги, на яких вона була написана, і загорнула в них оселедці.
Це була перша образа письменницького самолюбства. Далі вона повторювалася ще не раз, але вже в більш вишуканій формі, бо то вже чинили люди, вчені на цьому. Перша образа каменем лягла мені на серце, і десять років після цього я не брався за перо.
В тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році, коли почалася українізація вивісок і оголошень ("Зубовий врач", "Здається покой, хід через унутреності хозяйки"), мій колишній учитель Решетняк почав зустрічати мене вигуками:
— Залізяку на пузяку — гоп! Бери, мели, їж!
— Крім ваших безглуздих прикладів, є й справжня українська мова,— відказував я, уже надто роздратований. Решетняк народився в сусідньому селі. Батьки його були, правда, міщани, але їм на думку не спадало глузувати з рідної мови. А синок — вийшов у пани.
Було літо, і за кабінет мені правив садок. Я сів під вишнею і написав оповідання "Перегони"88. Фабула була вигадана, зміст гіперболізований, але персонажі правдиві. Не без хвилювання прочитав його Решетнякові. Він почав сміятись. Усе більше й більше, в зморшках під очима вже набігли сльози від сміху. Мені тьохкає серце, і я теж починаю зриватися на сміх. Але яке було моє розчарування, коли я розкумекав, що у Решетняка викликала сміх не ситуація, не образна мова, не народний гумор оповідання, а парші, що заїли кобилу.
Я пішов од нього розгублений, зневірений. Може, я не маю кебети, щоб написати щось гарне? А може, краще писати віршами? Але коли вже творити вірші, то тільки оригінальної форми. Нам не потрібен переспів ні Пушкіна, ні Шевченка. Нам потрібна їхня геніальність. І я написав:
— Село,
Хто його не знає? Під верби сховалось
воно,
Став посередині сяє...
"Знає", "сяє"! Невже для поезії так мало треба? Я пригадав "раєшник" з журналу "Жало"89, і мені стало соромно. Тому ніхто й не побачив цих рядків.