Це не Сорочинці на Пслі. Це не Голтва на тому ж Пслі. Річка Псло тут не протікає. Чималий гандж має місцевість,— бракує Псла з його надзвичайною водою і непере-вершеної краси берегами. Це Київщина, а не Полтавщина, і хоч тутешня річка теж має назву, проте з певністю встановити її не пощастило: під рукою не трапилось карти. Місцеві мешканці звуть воду різно — одні кажуть "Роська", бо нібито спричиняється до народження славнозвісної.Росі, другі — "Синявка", бо тече в напрямі до ріки Синяви, треті звуть "Тікичка" з подібних же причин, а четцерті кажуть "Дніприк", не без підстав сподіваючись, що річечка зрештою родичається із самим Дніпром. Отже, це не Сорочинці й не Голтва, з легкої руки Гоголя та Горького 1 славні в літературі.
Мальовничі схили річки де в чому поступаються Псловим, але це тільки на вибагливий смак закоханих у Псло. Для всіх інших місцевість приваблива без усяких порівнянь. Колись чорніли по схилах праліси Київської Русі, а тепер верхи жовтіють від розквітлих соняхів. Вся околиця знає, що протягом ближчих років укриє схили знов ліс, і не який-небудь, а дубовий,— так записано в народногосподарському плані району. Річка тече ліниво, повилася лукою і, піднята греблею ГЕС, утворила затоки й плеса, вигрівається під сонцем, мов не знати яка пестунка.
Яблуні сторукі й стоногі (підперто паколом кожну гілляку!)— крекчуть під центнерами антонівки, шафранки, кальвіля й мічурінської ранньої. Сливи мерехтять бузковими плямами в гущині листя. Золоті стоги мріють на сонці з трьох, ба ні — таки з чотирьох боків села, бо село велике. Курять дороги за півторатонками, тракторами-тягачами, безтарками, простими мажами: все повністю перемкнулося на возіння зерна до приймальних пунктів.
Вулиці села вже обсаджено молодими деревами, та якими! Війна пощезла з її руйнаціями й трощеними садами, не помітити її й сліду. Кілька штук катальп 2 райаґроном посадив навіть власноручно. А решта — каштани, волоські горіхи, та дуби, та чорноклени, .та щепи слив, черешень, груш. Один квартал села має вже тротуари, а вся центральна вулиця — акуратну хазяйську бруківку. Небо, як звичайно,— серпень його трохи прихолодив, але синій блиск іще сліпить очі. І сонце, нівроку йому, пече й смажить ярмарок, як на пательні.
Ярмарок розташувався на майдані коло річки і, коли глянути з греблі ГЕС,—увесь можна побачити в широкім
І тихім плесі. Колись, за переказами, на цьому майдані бенкетували колії3, запаливши довколишні панські добра. Потім, переказують, коло річки сидів, бувало, сліпий кобзар, а юний Тарас Шевченко записував од нього пісень. Ще згодом на майдані шмагали селянську голоту за "аграрні безпорядки" у 1905 році. Нарешті, з цього ж таки майдану пішли в революцію — до Щорса 4, до Пархоменка 5, до Ворошилова, до Котовського 6 — найкращі люди довколишніх піль. Тут збиралися, закладаючи підвалини колгоспного ладу, тут святкували Першотравень і Жовтневі дні. Гітлерівці на майдані страчували героїв підпілля. На майдані ж відбулася щаслива зустріч рідної армії, яка прийшла з портретами Леніна на гвардійських прапорах.
Строкатість і галас ярмаркові такі ж, як і на Пслі. Горшки, макітри, глечики й полумиски яскравою кучугурою вилискують серед натовпу, вбирають очі. Щоправда, гончар випалив і новий товар — біленькі ізолятори для стовпів. Теперішні чумаки продають сіль, тараню й чехоню не з возів, а з кооперативного магазину. Заклопотаний Солопій Черевик не йде з мазницею, напитуючи дьогтю до смаку,— він з каністрою в руці чвалає до Нафтозбуту по пальне. Парася Черевиківна 7 приїхала на ярмарок не батьківськими волами, а мотоциклом,— вона агроном, їй треба домовитися про багато справ. Тим часом ходить попід ятка-ми й купує подружкам барвисті стрічки, намисто, коралі, цукерки; як і колись. По теперішніх ярмарках чортів із червоною свиткою не помічено, вони повністю перебралися деінде, а сміху, пісень, жартів, галасу, шарварку —хоч би вмістити в одні вуха...
Огрядний дядько в гарному костюмі й солом'яному брилі не поспішаючи проходить ярмарком. Очі його геть сховалися в, зморшках — сонце таки дошкуляє! — чоло біле, незасмаг-ле, ніс, щоки й шия темно-брунатні. Ярмарок придивляється до нього сотнями очей:'уже ж, пак, Явтух Каленикович дурно не смажитиметься на сонці! Йому, голові правління колгоспу, клопоту й так вистачає, а от вийшов же Явтух на ярмарок, як і всі. грішні люди...
Дде помаленьку лінькувато, немов і не він ото вчора гасав по степу без угаву, пересідав з машини на коня, з коня— на велосипеда, бігав, як хорт, спав годинку, тільки увечері обідав, вмивався потом, усіх навколо хебе трусив, як чорти грушу. Іде поволеньки, немов і не він ото сьогодні знов порине у звичний ритм дужого колгоспу, розв'язуватиме десятки справ, сумнівів, прийматиме плани, з якими не можна гаятися й хвилини.
О, Явтуха район знає, як облупленого!.. Та що район...
Сидить жінка на возі, ріже на шматочки буряк й подає корові, яка охітиіше тягнеться мордою до теляти, що лежить тут же на возі. Телятко крихітне, про таких кажуть, що вони завбільшки з рукавицю.
— Продайте мені вашого цоба,— каже Явтух Калени* кович, зупиняючись біля воза й чухаючи пальцем білу цятку на телячому лобі,— драстуйте!
— Драстуйте, Явтуше Калениковичу,— одказує жінка з привітною посмішкою,— без мами телятко непродажне!
— Навіщо ж мені корова, тітко? — запитує покупець,— Мені не корова, а цоб потрібний...
— Хіба мало у вас на фермі телят?
— Та то не такі! Я б за вашого цоба й карбованця не пошкодував би!
— Які ви дешеві, Явтуше Калениковичу,-— одказує удавано ображена жінка.— Ні, без корівки не продам...
— А нащо оце ви корову вивели? — веде мову покупець, одразу забуваючи про крихітного цоба, який тим часом смокче покупцевого пальця.— Це вже'не двір буде без коро* ви! Старі люди казали, що господиня за коровою дужа!
— Так то ж старі люди!
— Може, голова вашого колгоспу не забезпечує сіном?
— Ба ні, голова в нас тямущий, хоч би й вам під пару! — сміється жінка на возі.
— А корівку ж продаєте?
— Та це я, не вам кажучи, од багатства продаю, Явту" ще Калениковичу!
Жінка підставляє сонцеві радісне обличчя й ніяк не може стримати широкої посмішки.