ДМИТРО ЧУБ
На гадючому острові
З АВСТРАЛІЙСЬКИХ ПРИГОД
ВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ
На місце нової праці я приїхав у п'ятницю увечорі, а вранці, виспавшися у бляшаному ба-раці, я вже оглядав нову околицю. Вона мені, правду кажучи, більше сподобалася, ніж попередня. Мені давно хотілося помандрувати з рушницею по плавнях та по лісових хащах і горах, перемагаючи перешкоди й небезпеки.
Але де ви тут поблизу знайдете ті небезпеки? Адже, тут немає навіть путящого звіра. В Австралії, правда, є давуни та крокодили, які часто бувають небезпечними для людини, але й вони десь далеко, аж у Квінслянді, на півночі Австралії.
Проте, я таки був трохи вдоволений, що поблизу були хоч невисокі гори, вкриті рідкуватим лісом, а в долині, попід горою, ховаючись за очеретом та деревами, протікала річка, де, як я довідався, було чимало різної дичини й гаддя. Більше того, тут поблизу частими гістьми були й кенгуру.
Вийшовши цього ранку за ворота, я побачив, що по другий бік дороги, під гіллястим евкаліптом, на дротяній огорожі, висіли чотири забитих гадюки. Я підійшов ближче і почав роздивлятися. Одна з них чорна, метрів на два завдовжки, а решта менші, піскуватого кольору, що звуться тут "тайґерснайки", тобто тигрові гадюки, що є майже найбільш небезпечними для людини.
Дрки я роздивлявся, прилетіли на дерево дві кукабари і підняли такий галас, ніби там знеслось і кудкудахкало з десяток курок заразом. Кукабари ніби гнівалися, що я зайшов до їх здобичі. За їхнім криком я не зчувся, як до мене ззаду наблизився якийсь хлопчина і запитав:
— Що, дивитеся на моїх гадюк?
Я оглянувся і побачив смуглявого хлопця років тринадцяти. Мені здалося, що я його десь бачив, але не встиг я пригадати, як він майже вигукнув:
_ Та це ви в Баньйолі були, все з дівчинкою ходили?!
І я у ту ж мить пригадав Італію, табір ІРО і хлопчика Василька.
Боже мій! Та це ж той самий симпатичний Василько, що переживав велику трагедію через свого біленького песика, властиво щеня, яке він привіз із собою з Німеччини. Пригадую —ніби це трапилося вчора — як він, вийшовши в таборі Баньйолі від австралійського консула, стояв із братом коло бльоку "Р" із слізми на очах і тримав на руках свого песика Найду, якого консул не дозволив брати до Австралії.
_ Забороняє австралійський закон, — казав він Василькові.
Я пробував тоді втішити засмученого хлопця, але справа ця погіршувалась тим, що в хаті його штурмував другий "консул" в особі матері, яка домагалася, щоб він лишив, нарешті, своє щеня.
Я тоді виїхав за кілька день з табору і не знав кінця цієї історії. Тим то я мимоволі одразу запитав:
— А як же, Васильку, з Найдою? Покинув в Італії?
Василько якось гордовито глянув на мене, ніби дивуючись, що я й досі не знаю таких загальновідомих речей, і сказав, посміхаючись: —Еге ж! Глядіть, бува, так би я й покинув ового Найду. І відразу додав: _ Він тут, зо мною!
— Як з тобою?! — майже вигукнув я з неспо. діванки. _ А консул же заборонив?
І Василько розповів мені цікаву історію про те, як він проніс песика на пароплав у скриньці, так що ніхто й не помітив.
— Але тут прийшла нова біда, — продовжував він розповідати, _ хтось, мабуть, побачив, як я годував Найду або як я купав його, і доніс капітанові, бо одного дня, як уже переїхали Суезький канал, через голосники повідомили, що на пароплаві хтось незаконно перетримує щеня, а тому власник його мусить негайно зголоситись до капітана. А через півгодини почали шукати в нашому кінці по каютах. Посадивши Найду в відро і накривши рушником, я ледве встиг пронести його до пароплавного кухаря — індуса, з яким ми добре заприятелювавали ще з перших днів, і дав до схову. За те ялатив йому цигарками, які давав брат.
_ Та найбільше, мабуть, хвилювалась моя мама, — казав далі Василько, — вона все мені дорікала:
— Тут хоч би душі свої довезти цілими, а ти ще собак возиш, _ казала вона. — Та через тебе й нас усіх повернуть назад до Німеччини.
_ А я таки довіз свого Найду до Австралії і щасливо проніс на берег, хоч і була сувора контроля, _ так закінчив Василько свою розповідь. Ця історія мене таки немало здивувала.
Тим то Василько, хоч і зле зробив, що порушив державний закон, здавався мені щирим до Найди і спритним.
А Василько знову, безтурботно посміхаю-ючись і ляскаючи якоюсь хмизиною по дереві, розповідав про свої пригоди, про гадюк і кен-ҐУРУ-
— О, тут, як попрацюєте, то побачите їх часто, — казав хлопець. _ Он там, за тією горою, є ціла гадюча фарма, розплідник такий, _ він показав рукою в той напрямок. А коли ми вже повернулися до своїх бараків, Василько додав:
— Коли хочете, сьогодні по обіді підемо до річки поблукаємо.
До обіду я впорядковував своє нове мешкання, а пізніше, коли сонце зменшило свій шал, до кімнати постукав мій знайомий Василько.
— Ну що, підемо? _ запитав він якось переможно, відчинивши двері і ставши у всеозброєнні. Через плече у нього висів бінокль на ремінці, а на ногах були ґумові чоботи.
— Та ти, я бачу, готовий до наступу? _ сказав я, і, не довго думаючи, зібрався піти, сподіваючись, що Василько покаже мені добрі місця, де можна буде вудити рибу.
Вийшовши з кімнати, я побачив коло бараку дебеленького песика. Василько відразу ж прикликав і сказав:
— Найда! Дай панові лапку! — і підвів його до мене, щоб познайомити. Це вже не було те двомісячне щенятко, що я його бачив у Баньйо-лі. За рік воно виросло і виглядало вже величеньким псом.
— Розумний песик, _ ствердив я, і ми рушили в дорогу. Василько зайшов іще до свого бараку і виніс для мене теж пару ґумових чобіт. Я, правда, вирішив не обувати їх, але Василько доводив:
— Без цього тут небезпечно коло річки: десь гадюку наступите, або ще яка халепа.
Потім витяг з-під барака два міцні залізні дроти по метрові завдовшки:
— А це буде наша зброя, _ сказав він. За якісь десять хвилин ми вже наближалися до річки, що ховалася за високою густою травою, очеретом і деревами.
Коли ми звернули ліворуч з греблі, Василько гукнув своіго песика Найду і наказав йому іти позаду й не метушитися.
Ми пішли, обережно ступаючи у високій траві, що сягала до пояса, обминаючи ями з водою, переступали через дерева, що лежали на дорозі. Крізь чагарник та очерет я бачив, як була захаращена річка гілками та цілими деревами, що стирчали з води, а з високої трави визирали то тут, то там, мов чорти, чорні обгорілі пеньки, що свідчили про колишні пожежі на цих просторах.