Це керівництво, так зухвало й злочинно бездарне, неминуче мусить бути скинуте. Воно не тільки марнотратне й неефективне, але й незаконно привласнює громадські кошти. Кожен вироблений блідий злидар, кожен сліпий, кожна ув'язнена дитина, кожен чоловік, жінка чи підліток, що в них живіт судомить з голоду, голодує через те, що панівний клас незаконно привласнив громадські кошти.
І жоден представник цього панівного класу не сміє заявити "не винен" перед судом Людини. "Тих, котрі живуть ще в світі, тих, що вже в труні давно", звинувачує кожне немовля, що вмирає з виснаження, кожна дівчина, що тікає з потогінки на нічні походеньки по Пікаділлі, кожен знеможений трудівник, що кидається в канал. За їжу, що їсть цей панівний клас, за вино, що він п'є, за вистави, що він влаштовує, за тонкий одяг, що він носить, — за все це спитають з нього вісім мільйонів тих, що ніколи не наїдались, і двічі по вісім мільйонів тих, що зроду не мали ані пристойного одягу, ані притулку.
Жодних сумнівів бути не може. Цивілізація всотеро збільшила продуктивні сили людства, та через недоладне керівництво люди за Цивілізації живуть гірше худоби, мають менше їжі, одягу і захистку від негоди, аніж дикий інуїт у холоднім краю, що живе сьогодні так, як жив ще в кам'яному віці, десять тисяч років тому.
ГРІЗНИЙ ВИКЛИК
Чи легенда, чи переказ
Пригадалися мені,
Це в Іспанії діялось,
Ще у сивій давнині.
Під Саморою убитий
Був король хоробрий Санчес,
І його велике військо
Облягло гніздо повстанче.
Дон Дієго де Орденес
Перед військом на коні,
Грізний виклик він кидає.
Оборонцям на стіні.
Весь дорослий люд Самори
І старих і малюків
Він картає-проклинає,
Як зрадливих лайдаків.
Тих, котрі живуть ще в світі,
Тих, що вже в труні давно,
Їхні води, їхні ріки,
Хліб, олію і вино.
Та інше в військо, ще більше,
На нас воно суне з імли, –
Це військо людей зголоднілих,
Що браму життя облягли.
Це тих злидарів міліони,
Що хліб наш кленуть і вино,
Ганьблять нас, як зрадників ницих,
Живих і померлих давно.
І часто на пишнім бенкеті
Під гомін пісень і музик,
У розпал веселого сміху
Я чую жахливий той крик.
І дивляться очі запалі
Крізь шибки до ясних палат,
І тягнуться руки кощаві
По крихти, що долі лежать.
В хоромах п'янкі аромати,
І повно всього на столах;
Надворі ж — і холод, і голод,
Темрява, зневіра і жах.
І там, в таборищі голодних,
Де свище холодний борвій,
Христос, ватажок того війська,
Лежить під дощем неживий.
Лонгфелло