НА ДНІ ПРІРВИ
Нариси
Жерці верховні та правителі волають:
Владико наш господи, ми без вини –
Слідами батьків ми йдемо, їх сини.
Поглянь-но: твій образ у сотнях розп'ять,
По цілій країні вони лиш стоять.
Нам тяжко, ми землю вогнем і мечем
Такою, як ти залишив, бережем.
Гирлиги залізні, в них гострий кінець,
В покорі ми ними тримаєм овець.
Тоді Христос знайшов десь трударя,
Понурого, худого злидаря,
І сироту, змарнілу та бліду,
Що вже і гріх спізнала, і біду,
І їх обох поставив між магнати,
А ті, боючись шати закаляти,
Сахнулися. Христос оюе мовив їм:
"Ось що вчинили ви із образом моїм".
Джемс Рассел Ловел[22]
ПЕРЕДМОВА
Все, про що йдеться у цій книжці, сталося зі мною влітку 1902 року. Я спустився на лондонське "дно", керуючись настановами, що їх найкраще назвати дослідницькими. Я був схильний радше повірити своїм власним очам, аніж покладатись на слова інших — чи були вони там, чи не були. До того ж я озброївся простими критеріями для оцінки життя "дна". Те, що поліпшує умови життя, сприяє фізичному та духовному здоров'ю, — добре; те, що нівечить життя та калічить і породжує страждання, — погане.
Читач легко пересвідчиться, що я бачив чимало поганого. А не слід забувати, що я пишу про часи, які в Англії вважалося "добрими часами". Голод і безпритульність, з якими я зіткнувся, хронічно притаманні злидням і ніколи не зникають, навіть у періоди найбільшого процвітання.
По тому літі прийшла сувора зима. Великі юрби безробітних щоденно дефілювали лондонськими вулицями, по десятку процесій за раз, допоминаючись хліба. Містер Джастін Маккарті в січні 1903-го так стисло змалював у нью-йоркському "Індепенденті" тодішнє становище:
"В робітних домах зовсім не лишилося місця для голодних, що день і ніч юрмляться під дверима в надії на їжу та притулок. Всі благодійні організації вичерпали свої можливості, намагаючись добути харчі для зголоднілих мешканців мансард і підвалів глухих лондонських завулків. Цілі юрмища безробітних та голодних, яких нема змоги забезпечити ні притулками, ні засобами існування, щовечора в різних районах Лондона облягають казарми Армії спасіння".
Дехто твердить, буцімто моя критика стану речей в Англії надто песимістична. На виправдання мушу заявити, що я найоптимістичніший з оптимістів. Та дозрілість людської громади я оцінюю не стільки її політичними установами, скільки окремими особистостями. Суспільство росте, а політична машинерія розвалюється на шматки і йде "на брухт". Для англійців, оскільки йдеться про чоловіків і жінок, їхнє здоров'я та щастя, я завбачаю широке й світле майбутнє. А ось для великої частки тієї політичної машини, що так зле править ними, я не бачу ніякого іншого майбутнього, крім купи брухту.
Джек Лондон
Підмонт, Каліфорнія
Розділ І
ЗАНУРЕННЯ
— Та зрозумійте ж ви, це неможливо, — умовляли мене знайомі, до яких я вдався з проханням допомогти мені пірнути в лондонський Іст-Енд. — Вам би ліпше звернутись до поліції, щоб дали провідника, — трохи подумавши, додавали вони, натужно силкуючись якось підладнатися до психіки цього божевільного, що прибув до них з цілком порядними рекомендаціями, але на голову трохи схиблений.
— Але я не хочу звертатись до поліції, — заперечував я. — Просто я хочу зійти в Іст-Енд і побачити все на власні очі. Я хочу довідатись, як живуть там ті люди, і чому вони там живуть, і заради чого вони там живуть. Коротше кажучи, я збираюсь там сам пожити.
— Ви збираєтесь там жити? — дивувалися знайомі, і в кожного на обличчі прозирав явний осуд. — Таж там, кажуть, є такі місця, де людське життя не варте й пенса щербатого.
— От саме ті місця я й хочу відвідати, — перебивав я.
— Та зрозумійте ж, це неможливо, — незмінно чув я у відповідь.
— Я вас не про те прийшов питати, — відказував я різко, вже дещо дратуючись їх нетямучістю. — Я тут чужинець і хочу, щоб ви розповіли, що знаєте про Іст-Енд, аби я мав за що зачепитись для початку.
— Але ми нічого не знаємо про Іст-Епд. Це десь он там. — І невиразно махали рукою в той бік, де зрідка можна бачити, як сходить сонце.
— Ну, тоді я йду до Кука[23], — заявив я.
— О, звісно, — полегшено зітхнули приятелі. — Де-де, а в Кука вже знають.
Але, о Куку, о Томасе Куку й Сину, слідогляди й стежкотопти, живі дороговкази для цілого світу і перша допомога для заблудлих мандрівників, — негайно й без вагань, зручно й вигідно могли б ви запровадити мене до Найчор-нішої Африки чи до Найглибиннішого Тібету, а ось у лондонський Іст-Енд, до якого каменем кинути від Ладгейт-серкуса[24], ви дороги не знаєте!
— Зрозумійте, це неможливо, — сказав мені живий довідник трас і такс у Чіпсайдській філії Кукового агентства. — Це так… гм… так незвичайно.
— Зверніться до поліції, — владно урвав він мої наполягання. — У нас. не прийнято відправляти мандрівників до Іст-Енду, ніхто нас про таке не просить, і ми взагалі нічого не знаємо про це місце.
— Менше з тим, — перепинив я, рятуючи себе від потоку заперечень, що загрожував вимести мене з контори. — Дещо ви все ж можете зробити для мене. Я хочу, щоб ви наперед зрозуміли, що я збираюсь робити, аби в разі якого лиха ви могли засвідчити мою особу.
— А-а, розумію! Якщо вас уб'ють, то щоб ми могли пізнати трупа.
Він сказав це так бадьоро й незворушливо, що я одразу ж побачив, як моє задубіле понівечене тіло лежить у трупарні, де невпинно струмує холодна вода, а він, схилившись, сумно й терпляче пізнає труп того божевільного американця, що йому так припекло побувати в Іст-Енді.
— Та ні ж бо, ні, — заперечив я, — просто засвідчити мою особу на той випадок, якби я втелющився в яку халепу з "бобиками". — Останні слова я вимовив з радісним трепетом: я таки вже починав опановувати місцевий жаргон.
— Ця справа, — сказав він, — у компетенції головної контори. Це, знаєте, так безпрецедентно, — додав він вибачливим тоном.
Службовець у головній конторі загмукав і заекав:
— У нас є правило, — нарешті пояснив він, — не подавати жодних відомостей про своїх клієнтів.
— Але в даному разі, — наполягав я, — сам клієнт просить вас подати про нього відомості.
Він знов загмукав і заекав.
— Авжеж, — поквапно перехопив я ініціативу, — я знаю, що це безпрецедентно, однак…