Одружившись на Федорі, одного рожевого вечора під черешнею розповів їй про те, що давно вимріяв, і ці черешні, цей садок, цей хутір, вимріяв її, тобто з його мови виходило, що й черешні, і хутір — для неї, для неї і для нього, що сотворений він для домашнього вогнища, для плуга та коси, думав цим дужче прихилити до себе Федору, але по її очах побачив, що вона зневажає оце його гніздо. Диво з див: тисячі жінок мріють про те, аби їхні чоловіки трималися хати, зрештою, вона також нудьгує без нього, а от його сповідь висміяла. Матвій потратив безмір зусиль, аби Федора прилинула до нього душею, й все марно, вона взагалі недовірлива й, здається Матвієві, не любить нікого. Вона й працьовита, й дбає про дім, і однак якось так, що їхні думки не збігаються. Вона може розпасіюватися ні сіло ні впало й потім дуже довго відходить, й повсякчас їй здається, що він не те робить, не так господарює, інші на його місці мали б більше, статкували краще. Матвій же вдячний долі за те, що має, поціновує себе тверезо й справедливо, ніяких особливих достоїнств за собою не бачить й серед рівних собі гараздує добре, не кажучи вже про таких невдах, як рідний брат Супрун.
Супрун — то, либонь, його хрест. Він і так вболівав за його долю–недолю, а тепер ще оці Супрунові закоцюби, оці збродні… Матвієві й досі тривога ходить по серцю — чи не дознав хто про його запомоги братові… Кілька днів тому довідався: ті, двоє, що везли до Хитрово листа, втекли, вартових козаків покарали — відправили на татарську границю… Отже, вони далеко, впізнати Матвія не можуть. І все ж… Спокою не має.
Донедавна був щасливий. Жив тихо. Ніщо його особливо не тривожило й радувала яблунька, яка вперше зародила, радувала жеребна кобила, радували хороші вруна й здорові діти. Радувало "ремезове гніздо" й радувала Федора. І ось… Все почало всовуватися, наче погано складена копиця. Немає в душі тиші, тверді, там драглі, та ще й гіркі, ядучі… Чому все це впало на його голову? Як йому жити далі, адже так просто все це не скінчиться! Відмовитись від брата? Раз і назавжди викинути його з серця? Ну що їх спільнить? Чужі люди… Народила їх колись одна жінка, їхня мати, якої давно немає. Одначе знав: отаке його бурмотіння — од лукавого. Світ тримає їх на одній долоні, вони — як двоє яблук на одній гілці.
Їсти перехотілося. Брів без мети. А ще тому не міг відступитися від брата, що довгий час у його думках Супрун вивищувався над іншими людьми. Матвій не тільки любив його братньою любов'ю, а й поважав і захоплювався. Насамперед Супрун був безстрашний. Небагато боїв вони пройшли разом, але того було досить, аби впевнитися у цьому.
…Неначе горохом обсипає вал, ядра вгризаються в дубовий частокіл, всі козаки залягли на валу, а Супрун походжає по валу, люльку покурює, ляшків дратує. І скаженіють вони, й палять надаремно порох. Супруна й просили, й усовіщали, а він тільки усміхається. Й на герці першим виривався — проти гусарів, окутих панцирями, проти уланів у кірасах — а сам у одній сорочці, без шапки. Червона крайка майорить під горлом… А коли після Збаража виряджали додому з їхньої сотні козака покаліченого, а в того козака вдома тільки цвіркуни по кутках та купа дітей на печі, розстебнув Супрун шкіряного череса, вигріб звідти всі, які мав, гроші, — а зібралось їх чималенько, — й висипав козакові в шапку. Матвій тоді також розщедрився, але тільки на шість талярів. Отакий він, Супрун! Чимось справді вищий за інших людей, чистіший, ясніший. І ось тепер перетлів у дрантя. Ну, не в дрантя, а в пошарпаного, озлобленого нетягу. Але ж Матвій захищає того, колишнього Супруна! І колишнього, й теперішнього. Проклинав життя й годину, в яку почало валитися на його голову каміння. Народжений він для життя тихого й простого, а має ступати в такі копці!
Верталися з школи школярі, оддавали йому добридня, збиралися на свою цехову сходку кравці — цехмістр прошкував поважно, ніс тростину з гербом, йшли майстри, підтюпця чвалали підмайстри, з цеховим писарем, знайомим Матвієві, привіталися, доторкнувшись до шапок. Матвій вийшов у посад, мимоволі зупинився перед широким, як майдан, ще не огородженим подвір'ям значкового товариша Карпа Голубенка, де працювали теслі. Працюють вони майже рік, і ростуть, ростуть Голубенкові хороми до неба, нащо йому такі високі, нащо такі пишні? Має хутір під Києвом, має ще один під Прилуками…
Матвій не заздрив Голубенкові. Надмірні бажання, заздрість — вони не дають жити, забирають сон, вдовольняйся тим, що маєш, якщо, звичайно, маєш, — ну, примножуй потрошку багатство, в міру. Неначе на відповідь його думкам за спиною пролунав студений голос:
— Дивіться, хлопці, як розбудовується наша Україна!
Матвій оглянувся: позад нього стояло троє козаків, всі вони дивилися, як ставлять соху для Голубенкової клуні, соха величезна, кілька чоловік тягнули за мотузки, кілька підпирають кіллям, намагаються запровадити велетенського дуба в яму, а він опирається, немов ще пам'ятає свій зелений шум, неначе знає, що вже йому довіку трухлявіти в тій ямі, ще й тримати на собі всю покрівлю.
— Еге ж, розбудовується, — мовив схожий писком на їжака козачок. — Яка занепадає, а яка розбудовується. Скільки старців, калік…
— Хто заслужив… — ще голос.
— Чим заслужив? Зіпав на всіх сходках: "За волю, за правду! За права наші!" Під саме небо підплигував.
— Й доскочив прав.
— То були пани, а ці…
Матвій тихенько рушив від Голубенкового двору, хоч і кортіло побачити, чи впораються теслі з сохою.
Вийшов за браму. Синіла перед очима вода, по ній — шерех: дрібний лід: під сосняком чорні та білі плями, у всіх ступнях — калюжки — і хоч зривалася сльота, сніг танув просто на очах, стояла неймовірна теплінь, невідповідна до пори року, верби та лози розбрунькувалися, великі білі й сиві котики вкрили віття. "Невже буде весна? — подумав Матвій. — Рано". Й знову стало перед очима "ремезове гніздо". По весні там роботи — прірва. Матвій подивився туди, де в неясній весняній імлі мали лежати Синички, зітхнув і повернувся до канцелярії, де також прірва роботи, де за день з–під писарських рук вилітають десятки паперів, — комусь на добро, а комусь на лихо: напучувальні й застрашливі, на обрання всіляких чинів у полках та сотнях та на скинення інших, на податі та на маєтності. А ще ж йшли всілякі сторонні прохачі: написати скаргу, позов, клопотання, просто листа до сина чи брата у військо в далеку Литву чи в Запорожжя.