І все ж Виговський поздоровкався з шведським послом привітніше, ніж з іншими послами, й кивнув головою Юрію Немиричу, своєму сусідові по вітцівщині — батьківському маєтку біля Овруча. Немирич вклонився на відповідь, і біла піна кружев загойдалася довкола його шиї. Й кружевами здавалися біленькі, легенькі кучері довкола круглого, пещеного, схожого на дівоче обличчя. Й сам Немирич статури тендітної, гнучкої, й руки в нього пещені, обнизані коштовними перснями. Цей шляхтич з українського роду отримав і світську, й богословську освіту, скінчив Раківську академію, примножував свої знання на університетських кафедрах Лейдена і Амстердама, побував у Оксфорді та Кембриджі, а також у паризькій Сорбонні, вів диспути з кращими професорами Європи й майже завжди в тих диспутах отримував гору, написав кілька вчених праць з історії та теології, й ті праці помітили, чимало відомих європейських університетів запрошували його на свої кафедри, але він вернувся додому. Цей пещений, тендітний з вигляду, схожий на юнака чоловік насправді мав чіпкі руки й гострі зуби, стійко боронив від сусідів свої маєтності й налітав з оружними залогами на сусідські, побивав він і побивали його, не каявся, очухавшись, знову сідав у сідло й брався за шаблю за прикладом і спонуками інших довколишніх шляхтичів. Мушкетом і шаблею захищав аріянство — віру свого батька й свою власну, став покровителем всієї аріянської протестантської секти на Волині, Житомирщині, на що вельми злобилися католики — ксьондзи та біскупи, не раз накликав на себе гнів коронного і польного гетьманів і навіть короля. А поза тим його не раз обирали маршалком рицарських сеймиків і ватажком всіляких ополчень, водив шляхту на війну проти шведів та московитів, врешті отримав високий уряд київського підкоморія та був обраний послом на сейм, а там — сенатором і в одночасся на початку цього, тисяча шістсот п'ятдесят сьомого року покинув усе, перейшов у православ'я й став на українську службу. Запальний, веселий, дотепний, не пишався своєю вченістю, своїм шляхетством, але й не відрікався від них, не підлещувався, не піддобрювався до закоржавілих у боях козаків, тримався незалежно та впевнено. "Цей собі в кашу наплювати не дасть", — сказав про нього Іван Богун. І все ж чимало старшин косувало у Немиричів бік, одні не до кінця довіряли йому, вважали, що плете свої тонкі мережки, недаремно ж отако з одрубу одчахнувся од високих польських урядів і привілеїв, інші вбачали в ньому надто могутнього суперника на своїх, українських урядах, потерпали за них, намагалися відтерти від гетьмана — не вдавалося. Юрій Немирич, принаймні поки що, ні на які уряди не претендував: "Я прийшов служити моїй українській вітчизні, мені байдуже ким — полковником чи простим козаком, але маю розум та досвід дипломатій, гріх засушити його".
Одні старшини раділи з приїзду Немирича, інші хитали головами: "Ой, приведе нас до біди цей лядський фертик, аріянський вилупень". Та, зрештою, хто тільки в тім часі й з якої причини не хитав головами.
На самій раді не було одностайності в намірах і мислях, одні, насамперед лівобережці, бачили себе в злуці з Москвою, сподівалися, що московський самодержець прикриє їх могутньою рукою від татар та турків, від поляків також, прості козаки ще плекали надію, що цар братиме з усіх однаковий чинш, зрівняє всіх у правах, — либонь, урветься значним, які з такою погордою поглядають на чорних козаків, он і ниньки табуняться окремими гуртами, копилять губи з коштовними люльками; правобережні ж тягнули за Польщею, надто значні, домовиті козаки: "А вам, злидням, хто перегородив тином шлях у козацтво, було б не вигрівати черева на гарячих черенях у просі, а братися за шаблі, здобувати собі звитягу й козачі звання, та й тепер ще не пізно"; "Не хочемо ходити під московськими воєводами, не будемо платити чинш у московську калитку…"
Від посольського гурту відчахнувся московський посол Артамон Матвєєв, усміхнений і ясний лицем, і пішов услід за гетьманом. Прибув на Україну з грамотою, у якій Виговського навмисно названо не гетьманом, а писарем, вслід за ним прийшло московське військо, одна партія з князем Ромодановським стала в Переяславі, друга з думним дяком Ляпуновим — у Пирятині. Ще вчора Артамон Матвєєв бубонів Виговському в саме вухо: "…Ти виряди послів до шведського короля — нехай помириться з царем, нехай не сподіваються помочі від вас, пригрозіть: якщо не помириться — підете на нього війною; та поприсилай до Києва з усіх полків по п'ять чоловік — справа буде велика, йде сюди з потужним військом боярин, намісник казанський Трубецький, збери харч по містах ваших черкаських та приготуй підводи", — залякував. Гетьман всі ті шемрання переповів старшині, й тепер двоє правобережних полковників Богун та Зеленський, немовби ненавмисне, поставили клинцями плечі й відтрутили Матвєєва від гетьмана, заступили йому путь. Матвєєв тицьнувся в один бік, у другий — клинці стояли твердо. А гетьман зійшов на чопик горба, вклонився на всі боки, поклав на стіл булаву та бунчук. Й одразу залунало:
— Візьми булаву!
— Пануй!
Одначе Виговський булави не взяв. Мовби чекав інших, супротивних вигуків. Думки його двоїлися: зваба влади солодкою отрутою набігала в серце, надпив її з чари ковток, з самого верху, найпріснішого, всі солодощі на дні (хилиться до його ніг, неначе мак при дорозі, військо, дзвонять у церкві дзвони на його честь, благословляють хрестами єпископи, гримають гармати на башті), але там же й отрута. Пам'ятав, якою нелюдською напругою іноді стримував від непокори військо Хміль, як важко, до розлому голови, виважував плани битв, як скаженів і як стриг крижаними очима поля тих битв, як мало спав, як багато пив, як хапався правицею за серце і як рано впав, підтятий втратами та невдачами. Так то Хміль — могутній, залізний чоловік. А він чоловік звичайний, не зовсім крихкий, але без криці в серці, з добротою і ваганнями, з хитрощами й лукавством — наодинці поціновував себе тверезо. Чи витримає? Можна б і одійти завчасу… й тоді шкодувати весь вік… Якби якась вища сила розсудила раз і назавжди, подала певний знак…