Була середа, шостого серпня. Був теплий, після недавньої зливи злегка туманний ранок. Наша мета — Рівне.
Місто Рівне, що його більшовики вперто величають Ровно, ніколи не відзначалося красотами краєвидів чи вибагливістю архітектури. Це типова творчість російського, казьонного походження, без традиції, гармонії і тепла. Невелика болотяна, лінива річка Устє перетинає його з півдня на північ і десь там далі, за
Городком і Ожовом, впадає до Горині. Єдиним його привілеєм є його положення: на середині головного шляху Львів-Київ — лінія, яка творить також єдину головну і справжню його вулицю, що перетинає місто з заходу на схід, яка за царя, здається, звалася Головною, за Польщі Третього Мая, за совєтів Леніна, тепер Ґерінґа, щоб пізніше стати Німецькою.
1919 року тут деякий час перебував уряд УНР, тут відбувся горезвісний бунт Оскілка, тут помер на тиф і був похований відомий шеф генерального штабу армії УНР Василь Тютюнник. Тепер це місто відзначилося ще шматком незвичної історії: його весь центр здовж головної вулиці, від річки Устє на заході до передмістя Грабник на сході, зірвано повітряним налетом німців зараз на другий день війни, тут отаборився штаб німців, а від листопада цього року оселився і перебував до кінця окупації знаний Райхскомісаріят України, з відомим його сатрапом Ері-хом Кохом на чолі.
Наша бурхлива ватага патетично в'їхала в ці руїни і попростувала на другий її кінець. Купи звалищ, поламані стовпи телеграфу, потовчені хідники, юрби людей і валки машин супроводжували наш в'їзд. Зупинилися ми ген аж під Грабником, на узбіччі вулиці, в тіні алеї молодих ясенів. Мої супутники мали намір їхати далі на своє Полісся, а я залишався тут. Сам на вулиці, не знаючи, хто тут і що тут, не маючи ніяких плянів, ніяких знайомств, ніяких організаційних зв'язків. їхалося навмання "додому".
Але, крім різних наших планувань, раціональних передбачень, існують також ще й іраціональні пляни і норми, як нагода, випадок, призначення, що в такі часи відограють вирішальну ролю.
Ми були з дороги, зім'яті, запорошені, але не встигли зійти з наших висот на землю, щоб розправити ноги, як побачили, що назустріч нам, стежкою від Грабника, наближається двоє добродіїв, один старший, смаглявий, у рейтузах і чоботях, другий молодий, у звичайному одязі... І знов таки не встигли ми здивуватися, як наш чудовий отаман і смаглявий добродій уже міцно по-козацьки чоломкалися, ніби зустрілися рідні брати.
— О! Яка несподіванка! Отамане! Звідки і куди? Ідем зі мною! Загальне здивування, отаман звертається до своєї братви:
— Отже, хлопці! Відправляйтеся з шофером! Я скоро вернуся! А ви, маестро, з нами!
Не встиг я взяти наплечника, як наш отаман та його новий приятель рушили в напрямі міста, захоплено розмовляючи. Я забрав своє майно, долучився до молодого добродія, і ми мовчазно пішли за ними. По короткому часі ми опинилися перед більшим двоповерховим будинком, над дверима якого був напис: "Рівен-ська міська управа". Тут отаман пригадав мене:
— А чи знаєте, кого я вам привіз? — запитав він театрально.
Наші суігутники байдуже глянули на мою не дуже блискучу подобу. — Та це ж сам У лає Самчук! — додав отаман.
— Не може бути! Чого ж ви мовчите, отамане! Вибачте! Приємна несподіванка! Вітаю вас у Рівному. .. Дуже добре, що ви прибули... Йдемо до нашого голови, він буде дуже радий.
Ми познайомилися. Це був відомий колишній посол від Волині до польського сойму — Степан Скрипник. А другий, молодий добродій, його шваґер Юрій Вітковський. З цього моменту почалася моя бурхлива рівенська епопея. Темп мого життя одразу змінився. Ми негайно опинилися на другому поверсі будинку, багато людей, уряди... Увійшли до високих дверей просторого кабінету, де за великим столом урядував поважного віку добродій, ще один Бульба, але не з Гоголя і не отаман, а Полікарп Васильович Бульба — голова міста Рівного.
Він заклопотаний, перед його столом черга відвідувачів, збоку біля дверей — секретар, але наша поява виразно порушила урядову рутину. Нове здивування, нові вигуки. Привітання з приїздом ... І не лише привітання, але й запрошення на обід, як тільки скінчиться урядування. Я маю лише трохи зачекати...
Здивування велике, нічого подібного я не чекав, початок моєї Волині — блискучий. По деякому часі Скрипник з отаманом відійшли, а ми з Цолікарпом Васильовичем та його сестрою Галиною сиділи у просторій совєтській "емці", яка везла нас назад на Грабник і зупинилася перед невеликим чепурним, у квітах і зелені будинком, де нас радісно привітала господиня дому Марія Іванівна у білому кухонному фартушку.
— Ану, чи вгадаєш, хто це такий? — питав по козатгьки Полікарп Васильович.
— Ой, не вгадаю, — сміялась Марія Іванівна.
— Та це ж Самчук! — заявив Полікарп Васильович демонстративно.
— Ах, ти Боже мій! Така несподіванка! Яка я рада! Вітаю вас у нашій хаті! А ми ваші книжки читали, зачитувалися, перед більшовиками у землю їх ховали і переховали. І маємо, — казала Марія Іванівна і одразу вибачилася, заметушилася, забігала.
По короткому часі я вже був знайомий і з їх сином Андрієм, а ще згодом ми сиділи довкруги великого круглого стола, який після нашого львівського раціону здавався верхом кулінарної розкоші. Іскристий борщ зі справжньою сметаною, якої я вже не бачив роками, і велрова печеня, і салата, і різні пиріжки, і карафка білої, і якась наливка. А Марія Іванівна вибачалася за таке скромне прийняття, бо коли б вона знала, що будуть такі гості... А то по-домашньому .. . Годі було щось казати про різні наші мандрівні гаразди, я лише розсипався в похвалах її кухні, ми одразу, як годиться, випили за зустріч і празників-празник почався.
Цей мій перший обід на моїй Волині здався мені символічним. Я був дома ... У рідних ... Це, розуміється, випадок, але разом це певна закономірність. Я почував себе дуже добре, безпечно, радісно. Багато розмов, а заразом я вже пляную і відвідини рідні на селі. Полікарп Васильович негайно взявся помогти. Поперше, треба набути якийсь тутешній особистий документ, бо з моїм празьким чужинецьким пашпортом тут годі рухатися. Подруге, — засоби транспорту. Те і друге не є в цей час легка справа. Але й не безнадійна. По обіді вертаємося до уряду, і одразу починається оформлення. Багато нових знайомств, привітань, появляється ціла делегація молодих людей з Анатолем Демо-Довго-пільським, якого я знаю ще з Закарпаття і Праги, — цікава, ко-льоритна постать, балетмайстер, актор, автор опереток, керівник революїгійного театру в Хусті "Летюча Естрада", а заразом безпосередній учасник відомих хустських боїв з чехами, де він на моїх очах був тяжко поранений вибухом Гранати. Пристрасний націоналіст-мельниківець, звеличник Ольжича, який самотужки прибув сюди. Він організував групу молоді, і ось вони прийшли привітати мене з приїздом, а разом запросити на якесь засідання, що має відбутися вже сьогодні після урядових годин у цьому самому будинку.