З цим настроєм ми наближалися до села, віталися з першими зустрічними "добрий вечір", питали де живе пан-отець. Нам дуже чемно відповідали на привітання і старанно вказували, куди і як маємо йти. І ось ми вже проходимо вулицею поміж білими хатами з їх солом'яними стріхами, плотами, мальвами, чорнобривцями, рожами. Наш настрій тяжко зрозуміти людям, які такого не переживали, які не були вирвані з рідної стихії і не перебували багато років у примусовому віддаленні, але це було зрозуміле Гомерові, який посилав свого Одіссея у далекі світи, це було зрозуміле Овідіеві в його дакійському засланні, а вже й поготів було це зрозуміле нашому Гомерові на ім'я Тарас, коли він писав у кос-аральському безлюдді своє вимучене "І там степи і тут степи, лиш тут не такії".
Це вічна тема всіх часів і всіх людей, і ми належали якраз до тих, що пережили її у всіх її клясичних виявах і прикметах, і саме тому це наше дійство було для нас таким хвилюючим.
І вже тут, у цьому першому нашому селі, чекала на нас перша прикметна пригода, яка сигналізувала політичний клімаї цього простору. Проходячи вулицею, ми зустріли двох німецьких прикордонників у сіро-зелених поліційних одностроях. Вони були поза службою і йшли в товаристві двох жінок. Ми не були захоплені цією зустріччю, але не робили також нічого особливого з цього приводу. Прикордонники глянули на нас підозріло і пройшли далі. Вони звернули до двору однієї хати, де, мабуть, мешкали, ми спокійно продовжували нашу мандрівку, коли раптом почули ззаду відоме німецьке "гальт". Ми зупинилися. До , нас наближалися ті самі прикордонники, але вже без жінок.
— Куди ви йдете? — запитали вони нас.
— О! Лиш до пан-отця! — була наша відповідь.
— Чого? — питали вони далі.
— Відвідати. У гостину, — казали ми.
— Він вас знає? — не задовольнялися вони.
— Певно. Розуміється, — казали ми далі.
— Маєте документи? — вели ті своє.
Це було для мене не дуже приємне, бо моя перепустка була давно вже не дійсна, а мій "фремденпас" хоча і був дійсний, але не для цього краю. Але я все таки витягнув його і подав прикордонникові.
— То ви з Праги? — запитав той мене.
— Так, — відповів я.
— Письменник? — питав він далі.
— Так, — відповів я.
— Ну, гаразд! Яволь! Офідерзеен! — сказав прикордонник і повернув мені пашпорт.
Олени не турбували взагалі. Ми були вдоволені таким закінченням нашої пригоди і з легким серцем пішли своєю дорогою.
На старій, зарослій садом і квітами "фарі" отця Інокентія Ру-. девського, як тільки довідалися, хто ми такі, прийняли нас з щирим серцем. Розуміється, вони нас добре знають, моя "Волинь" давно тут побувала і зробила своє діло, як також знають Олену ще з "Вісника". На мене зробив приємне враження сам панотець — високий, аристократичного вигляду, як і його сердечна і гостинна пані добродійка та красуня дочка і невістка. Ми принесли з собою багато руху, шуму і радости. Одразу почали митися, чепуритися і одразу вечеряти. На наше бажання, ми перш за все дістали гладишку справжнього, щойно з холодного льоху, доброго кислого молока з сметаною. Після денної спеки це був для нас бальзам. Пізніше прийшли відомі смачні речі української кулінарії у вигляді смаженого, вареного і печеного у необмеженій кількості, бо сюди ще ніякі харчові картки не дійшли. Панотець запропонував мені також чарку оковитої, від якої я, а також і Олена не відмовилися. Для рівности до нас приєдналися й інші члени родини, а тому постав негайно гарний родинний настрій. Десь біля десятої години майже несподівано над селом появилися чорні хмари, у вікнах замигали сполохи блискавок, загримів грім і полив шпаркий, густий, теплий дощ, що після кількаденної спеки приніс чудову свіжість і прохолоду.
До пізньої ночі ми не могли втихомиритися; після дощу вийшли надвір, було тепло, свіжо, пахло озоном. З листя дерев і обплетеною плющем старого ґанку скапували краплі, величезні кущі квітів — білих лілей, різних рож, тютюну і м'яти, наповнювали повітря чудовим, міцним запахом.
Лягли десь біля другої години ночі. Олену, як звичайно, за-, проторили десь у глибину дівочих покоїв, а я умостився у са-льоні на старій послужливій каната і спав, як забитий. Лише не довго. Як звичайно на селі, рух починається чи не зі сходом сонця. Нас, розуміється, намагалися не розбудити, але це не було так легко зробити. І кухня, і подвір'я, і всілякі Божі тварі на чолі з таким голосним сотворінням, як півень, усе це рвалося навипередки жити тим бурхливим ранковим життям, знаним мені ще з мого домашнього часу.
Цієї ночі прибув також з-за Сяну нелегально син Рудевських, який перебував весь час на сході під більшовиками і приніс багато цікавих і приємних вісток, також страшну вість про вимордування советами при відступі майже всіх в'язнів, яких вони не мали часу вивезти, а в тому числі в самому Львові вони залишили понад дві тисячі замордованих. Тоді ще я не міг знати, що між тими замордованими правдоподібно був також і мій брат Григорій, заарештований рік тому.
Був чудовий, блискучий, свіжий ранок. Після нічної бурі все цвіло і буяло. Милися ми у квітнику і, не зважаючи, що мало спали, почували себе свіжо й бадьоро. Сумні вісті з-за Сяну внесли до цього дисонанс, але разом з тим ми також довідалися, що там скрізь уже функціонує українська адміністрація, що нам дуже імпонувало, хоча разом з тим наповняло певними турботами, бо все це переважно під контролем бандерівців, які напевно будуть чинити нам деякі прикрощі. Наш господар також поділяв наші клопоти, бо він знав ту дійсність, що в цей тяжкий час ^анувала на нашій землі.
Але перед нами границя, Сян і дорога далі. Біля десятої ми вже почали збиратися. Ціла родина шляхетного отця Рудевського брала в цьому участь. Довідавшися, що у нас не дуже багато грошей, пан-отець папропонував нам у позичку тридцять злотих, яку ми мали йому повернути пізніше. Потім нас докладно поінформовано про саму границю, як і де найкраще її переходити. Разом ми виробили такий плян: було покликано з села жінку з малим хлопчиком, яка мала б забрати у рядно наші речі і нести їх, ніби прання до річки. З нею має бігти також її хлопчик, щоб виглядало це менш підозріло. О першій годині по полудні звичайно міняється гранична варта, і тоді границя найменш пильнована. До границі нас мала б проводити панна Рудевська, щоб виглядало це на звичайну прогулянку. А далі вже брід і наша доля. Зла, або добра.