Мені ця філософія була давно зрозуміла, а тому треба було відповідно діяти. Перш за все щезнути з цього терену, поки ще не пізно. Я почав старання про перепустку до Генерального губернаторства, це довго тривало, я мусів ще і ще твердити про свою аполітичність, німецькі установи тих часів не були аж так надто підозрілі, а тому, з початком травня, таку перепустку, з дійсністю до ЗО червня і правом переїзду через Райх, мені пощастило дістати.
Починається збирання в дорогу... І досить цікаво: це був місяць травень, буде війна чи не буде, а як буде, як буде розвиватися, — ніщо ще не було відоме, але, збираючись у цю дорогу, я свідомо збирався, як тоді казали, "до Києва" . .. Брав відповідні речі, робив прощальні візити знайомим, відвідав, у товаристві доктора Євгена Омельчука, мого чудового друга Миколу Чирського, який догоряв свої дні у шпиталі для туберкульозних на Дейвицях — при цьому завжди повторювалося — "побачимось у Києві". З Чирським, якого я застав у відділі безнадійних, у товаристві людських кістяків, на які тяжко було дивитися, відо-гралася ціла мелодрама:
— Що? То ви вже ідете? На Україну? А мене лишаєте тут? Ніколи! Я іду також!
Було не легко дивитися на цього полум'яного патріота і жагучого оптиміста в його трагічному безсиллі. Ані я, ані доктор Омельчук не брали його вибуху поважно. Його дні виразно були пораховані. Прощалися з виразом надії, але без віри ще раз побачитися взагалі.
ЩАСЛИВА ПУТЬ!
І вороги й не вороги, Прощайте! В гості не приїду!
Т. Шевченко
Отже, нарешті, і день від'їзду. Гарний, погожий ранок, шоста година. Прощання з Марусею ... За ці останні роки ми так часто прощалися, що кожне нове прощання вважалося звичайною рутиною. Ніяких особливих зворушень. Ніхто не проводив мене на двірець. Мій потяг відходив о шостій годині і десять хвилин з колишнього Масарикового, а тепер Гибернського двірня. Мав лише невелику, чорного кольору валізу і леткий дощовий плащ. Вниз їхав трамваєм колишньою Фошовою, тепер Німецькою вулицею, місто було ще порожнє, легкий, ранній туман висів у повітрі. Все довкруги виглядало буденно, невесело, навіть похмуро. Отже прощай, Праго! Дякую за всі твої роки!
На двірці також мало руху, мляво і сонно. У потязі мало пасажирів, у моєму переділі другої кляси я був сам — прекрасна нагода віддатися мріям і спогадам.
А було що згадати. Сьомого березня 1927 року я залишив дім моїх батьків. Отже з того часу минуло чотирнадцять років і шістдесят три дні, з чого дванадцять років було прожито на цьому просторі. У житті кожної людини е час і місце, що творять вісь її буття. У моєму житті таким місцем була Прага і час, у ній прожитий. Не можу сказати, що це був мій щасливий час. Найгірше, що це був час моєї молодости, якої я фактично не помітив. Жив, здавалося, у порожньому, глухому просторі, у глибокій тузі за страченою батьківщиною і в перманентній боротьбі з матеріяль-ною нуждою. Але все таки тут я визрів як письменник, тут. появилися основні мої писання, тут формувалися мої ілюзії, мої фата-морґани, мої суперечності. Тут пізнав певне число людей моєї мови, з якими судилося ділити долю і недолю мого життя. Бачу виразно їх у тому застиглому, давноминулому, панопти-кальному просторі, взаємно зненавиджених, які робили це з надміру любови до всього, що вони стратили, бувши засуджені на ув'язнення чужим простором, зв'язані по руках і нотах тисячами різних умовностей, які не давали змоги виявити себе позитивно і довести собі й світові свою апокаліптичну трагіку і свою безмежну правду. І хоча були переможені — не були переможені, і, бувши вигнані — далі перебували у своєму раю ... І хоча ненавиділи — були носіями любови.
'Ось бачу ліричного, мімозного — "З журбою радість обнялась" — поета Олександра Олеся, що якось непомітно жив на шахівниці вулиць і вуличок, у лябіринті безнадії і гіркоти, у вічній гонитві за самим собою, виправдуючи правду і засуджуючи засуджене. А то знову пригадую невтрального статика, здавалося, вже упокореного бунтівника — Спиридона Черкасенко з його вічною "Казкою старого млина", давно зломаного драпіжною ЕОЛЄЮ цивілізації. Пригадую тихо екзальтованого пів ченця, пів демона Олексу Стефановича в його сутеренних глибинах, покритих пліснявою, льодом, міражами, з його апокаліпсою і звірями доби. Пригадую серафімичну дівчину Оксану Лятуринську — поетку слова, барви і матерії з її невситимою тугою по минувшині і жадобою знайти місце і справжнє слово "не такого" вислову. Знову дуже пластично виступає симбіозно-апостольська постать юного Олега Ольжича з йото кам'яною романтикою в археології і віршах і тихою поезією в революції й політиці. Або знов той самий справжній козак-невмирака, вічний Мамай — Микола Чирський з його вродженою елеґаннДєю, його блискучою діялектикою життя, яке, здавалося, виткане у нього гладдю на чистому шовку з чистого оптимізму, дармащо це була вічна війна і вічна революція. А то знов парадоксальний контраст з ім'ям Михайло Мухин, що стало між поетами синонімом дружби, вічний Марко Проклятий, іщ> невловно, як тінь, гонився за людьми (а люди за ним) і не міг знайти їх такими, якими хотіла його критично-некритична душа. А от хоч би сатирично-лірична душа полтавського Мефістофеля Миколи Бутовича з його расовими відьмами, його котаками-чарівниками, його піснями та щедрівками, що виливалися ласкаво у його мистецтво, насичене реалістичною містикою і спокійним та філософським гумором. А то ось протилежність — антенно-вразливий проповідник чистоти і грації лінії і правди Роберт Лісовський з його аристократичною душею і богемською безпорадністю. Усе це "моя Прага", з якою ходилося, їздилося, спалося, дискутувалося, вірилося. Або ось з іншої опери: могутній, монументальний рустикальний наш князь на катедрі Празького університету Степан Смаль-Стоцький — по-своєму поет, мовознавець, науковець, посол і професор, мій добрий батьківський друг, учитель і добродій .. . Або невтомний золотоуст і учитель минулого Дмитро Дорошенко, або вічний мрійник у постаті дипломата і державного мужа у фраку і твердому капелюсі — Микола Ґалаґан... Або знову прекрасна, творча, хвилююча родина Леонида і Надії Білецьких з їх літературою, малярством і вічним кліматом мистецтва та критики, або патріярхальна родина вічного революціонера Дмитра Антоновича з її музеями, лекціями, університетом, широким товариством, кавою, суперечками та дискусіями; або чудовий, мальовничий діялектик, сенатор, прокурор, невизнаний історик і визнаний пасічник Сергій Шелухин, або бурхливий поет, ідеолог і революціонер Микита Шаповал ... Незабутні родини Валентина і Лідії Садовських, Русових, Яковлевих, Мірних, Битивських, Слісаренків, Щербаківських, Сімоновичів, Лащенків . . . Великий самотник ц.-к. міністер і вчений Горбачевський, барвистий соціолог і професор Ольгерт А. Бочковський. І так багато інших, їм подібних, включаючи сюди і довжелезну чергу алчущих і жаждущих знання і хліба студентів наших чисельних наукових установ і інституцій ...