Помешкання пана Бігуна являло своєрідний інтернат і моїми співмешканцями були такі видатні потентати нашої політики, як Сеник, Сціборський і ген. Капустянський. Мешкання було просторе, всі мали досить місця, господар був добрий, цікавий співрозмовець, цікава людина взагалі і видатний, по-моєму дуже розумний, співробітник ОУН, що, можливо, єдиний займався справжнім ділом, а не лише теоріями. Господиня, пані Бігунова, частувала нас найсмачнішими, як на цей час, сніданками, обідами та вечерями, що було особливо для мого шлунку справжньою благодаттю. І тут також вечорами відбувалися довгі дискусії на тему наших партійних клопотів, ініціятором яких здебільша був я, бо мені здавалося, що йти на Україну з нашими теперішніми болями — це значить свідомо нести туди громадянську війну. Ми були організованою, легальною анархією, і здавалось, що ніхто не шукав вирішальних засобів, щоб цьому запобігти.
Мені постійно ставили одно і те саме питання, а що ж по-моєму робити, і постійно давали пояснення, що все зроблене, але ніщо не дає рішення. По-моєму, казав я, для цього є лише дві вирішальні можливості: або ліквідувати нашу опозицію, або... коли цього не можна досягнути, ліквідуватися самим. Один фізичний закон говорить ясно, іцо двоє однородних тіл не може міститися в тому самому просторі. Треба було вести сувору, послідовну лінію організаційної дисципліни і не допустити до розвалу в зародку, а коли вже це сталося і нема іншої ради — робити найсуворіші висновки. І то в першу чергу від самих себе.
Моя думка викликала гостру реакцію. Це недоцільне, бо це не реальне. Вони бунтують сьогодні проти одного проводу, завтра будуть проти іншого. Це не лише політика, це засада, правопорядок, закон. Я з цим рішуче погоджувався, але пробував пояснити, що в даному конкретному випадку до цього треба ще й додати конкретний, реальний розум. Причиною нашого розбиття не є якісь суттєві вимоги і потреби, а особисті пристрасті, а інколи й забобони, витворені нашими ідеологіями про "сильних", "покликаних", "виключних", які людям, що не мають органічної <-вищости", мотиличать мозки і паралізують їх добру волю. Протиставитися цьому можна лише засобами розумної поведінки, коли нема інших, більш радикальних можливостей. Не пряма, ніж на ніж акція, а щось більше, несподіване, оригінальне, і навіть не компроміс і не самоліквідація, а лише тимчасовий відхід з поля бою, бо дуже часто ухилення від боротьби з нерозумними або одержимими означає лише збереження енергії для боротьби іншими, більш доцільними засобами, які в остаточному приносять перемогу. Боротьба в наш час це не конче пряма, безпосередня, навіть з різними хитрими трюками, але примітивна акція, а вияв вищої, творчої, позитивної ініціятиви. Мені здавалося нереальним думати, що в цей час переможе якась одна сторона цієї справи звичайними негативними засобами риваліза-ції, як також мені здавалося, що вибирати котрусь з цих двох частин однієї цілости — значило вибирати один з двох черепків однієї розбитої вази.
Але ці наші дискусії, як і всі цього роду попередні, не давали якихось позитивних наслідків. Були засвоєні певні второвані поняття, певні шабльони, певні "засади", певний так званий досвід з різних чужих прикладів, і змінити цей трафарет протягом такого короткого часу не було можливе. Все йшло засвоєним порядком, а час невмолимо наглив.
І були це винятково вагітні судьбоносними рішеннями дні, від яких мав змінитися хід історії цілого нашого континенту, ба! цілої плянети. Це були години, коли дослівно відкривалися сторінки історії нової епохи, від яких дуже часто залежало — бути чи не бути... Напруження висіло видимо в атмосфері, і мій приятель Бжеський — універсальний знавець усіх справ, вирахував, як астролог, математично день і годину, коли це має початися.
Сподіваючись нищівного налету "сталінських соколів" на такий важливий стратегічний пункт, як Краків, він відпровадив негайно своїх улюблених папужок у безпечне місце за місто, а мені зателефонував напередодні, щоб я негайно прийшов і забрав валізу, яку я в нього залишив, бо він не може ручитися за її збереження, на що я йому легковажно відповів, що ні в які подібні небезпеки для моєї валізи я не вірю, а коли б це й сталося, то така скромна жертва, як моя валіза, у такій великій справі не буде для історії помітна.
Я ніколи не мав великої віри у воєнні сили Росії, маючи на увазі її історичні приклади кримської, японської і першої світової воєн. Тепер же, після макабричних років канібальських експериментів з різними куркулями, підкуркульниками, континентальним людожерським голодом, ця віра була ще менша, але в даному конкретному випадку ми обидва мали рацію. Бжеському було значно легше вгадати день і годину початку війни, ніж повірити, що велетенська летунська фльота СССР не тільки не зітре такого важливого стратегічного центру, як залізничий вузол Краків, але не скине майже ні одної бомби на територію тодішнього Генерального губернаторства взагалі; щобільше — велика совєтська наземна армія, що стояла насупроти і складалася з 139 дивізій різного роду зброї, не дасть на цей бік ні одного гарматного пострілу.
Цю дивоглядну містерію, яка була несподіванкою не лише для Бжеського, але і для всього генерального штабу Гітлера, з незрозумілих причин історія цієї війни чомусь делікатно замовчує. Совєти роблять це з сорому, бо це справді був унікальний випадок безсилля, їх союзники на заході роблять це з незнання ситуації або з бажання не ображати союзника, німці ж все відписують на рахунок своєї прецизно приготованої і не менш пре-цизно виконаної несподіваної атаки. В кожному разі несподіванка висліду цієї атаки здивувала цілий світ. Тодішній мі ні стер закордонних справ Італії Чьяно у щоденнику з 29 червня того року пише: "Німці у своїх бюлетенях описують перемогу в Росії у простих і тріюмфальних тонах. Також Ріббентроп телефонував до Альф'єрі, що хід операцій здивував найбільш оптимістичних передвісників". Черчілл у споминах зазначає: "Совєтські вожді, засліплені своєю догмою, не зробили тих заходів забезпечення, що диктувалися глуздом ... були заскочені зненацька і на початку жахливо розгромлені..."