Бачив би я самий, що це в мене за сміх — як іще страх не минув за цього Юрку.
Була це ціла така гра вже не один рік, коли б це ми не йшли зі школи з Аліком Порохнюком, — то він уже бере командує й ми гуртом, скільки нас іде, регочемо, — отако ні з чого, думаємо, що нам так смішно може бути, й сміємося. Хоч зразу то який тобі буде сміх, як зовсім не смішно, того тільки, що Алік сигнал подає, що будемо зараз сміятися; але вже за третім кроком, поки смієшся, тобі справді робиться смішно — й через те, що почав сміятися ні з чого й що Алік таку смішну команду дає, й — що інші сміються не знати чого, — отоді вже регочемо, аж корчить нами, й так справді нам смішно; але хай-но Алік покаже рукою, що треба кінчати, де той сміх і подінеться. Та вже знаєш, що дрімати не можна, бо він, коли йому заманеться, знов дасть команду на новий сміх — і це така гра, що треба усім однаково починати, бо як угавиш, то вже не вийде у тебе такого сміху, як першого разу. Та й, регочучи тепер, я мовчки дякував Аліку, що він загадав сміятися осьо зараз, то, може, й забудуться трохи за мене, бо їм же не так те, що я сунув Юрка й той пожалівся, а що в таку хвилину загальної радості зумів шкоду зробити, та й це таке наче виходить — от хотів їм перебити забаву та й хотів.
А це бійся ще й оглянутися — щоб знов хто не крикнув, що з ноги збився, — але ж так кортить побачити, де те дитинча й що воно тамечки робить, якби ж воно знало та розбиралося, чого ця кагала реготала й підтанцьовувала на дорозі в пилюці;
дивинося, вийшло до перелазу (це ще така хата, що коло неї перелазець, а так то по селі не дуже й побачиш де), і чи воно там навколішках, чи й так стоїть, як є, але тихо так і засмучено, геть як старе, дивилося за нами, куди ж це ми далі підемо й де знов станемо перед хатою якою посвистіти. Диво й воно, що вже чийсь голос мене обсмикує, не дає подивитися — але не сердито, аж лагідно якось; невтямки ж мені зразу, що вони тим часом уже щось там домовлялися, бо не може ж так буть, щоб з нічого тако придумати, — Славці, отже, сказали, щоб якось мене забавив, як що — то щоб заохочував ще оглядатися; й радість якась напала раптом, бо ж бачу, які вони хитрі, але хай будуть, які хтять, — мені вже не так за цю хитрість чи страх клопіт, але хоч трохи побуду, не боячись, і ступлю вільніше, й з ноги зіб'юся, однаково ніхто нічого не скаже. Ото вже з цим Юрком, — а я був налякався, дурний! А отако зареготати хто вміє з вас, — хочеться крикнути на всю вуличку, — а ну-ну, й регочу, аж їм стає смішно від мого сміху, бо й справді, бачу ж, що я ніколи раніше не вмів так засміятися, а це — нате вам, а будете?
— А хто знає що за цю стару хату розібрану дідову Юзикову, розкажіть, — питає Коля Колодюк десь спереду, бо вони, бачу, звернули у берег; кожен через такий перелазик переступав; а там треба межею, що в один бік від неї город нижчий чогось, та й буде криничка під вербами; я вже й мовчу, що Юрко вперед мене поліз через перелаз, лізь — сказися ти; але як це до мене доходить, що Коля тамо спереду допитується за дідову хату — то мене аж штовхнуло, хотів крикнути, що я трохи знаю, й не зогледівся, коли почав щось розказувати. А вже Славко Колодюк мене підіпхнув трохи вперед, але ж на межу то мене не пускають, ну та нічого, мені й картоплинням добре, я Колю бачу, а що хлопці там ззаду погукують "голосніше, що він там каже", я кричати не буду на всенький берег. Що вони там жили на емтеесі всією сім'єю, то всі знають; а Порохнюк Павло хіба не жив, — там якось хати стояли, як вуличка маленька до річки, і навпроти Семена Порохнюка ще й буфет був — буфетом кінчалася ця вуличка до шосе, а від діда Юзика вниз город був, хатів далі вже не було, там же горб та й зразу до річки, хто ж там хату поставить. А Павлові й на роботу хіба далеко, вийшов — та й осьо сільрада перед емтеесівською майстернею, скраю шосе, до аптеки — навпроти.
— Вийми-но свистка й розказуй, та не бреши, — каже Славка Колодюк, і я вже трохи на нього поглядаю, буцім йому розказую, бо Микола мовчить собі — чи він слухає, чи чого було йому розпитувати за дідову хату, не знаю.
Але скажу, чого вони повиселялися з емтеесу, то, може, ще й не вгадаю, — це таке. Від мами то дещо я й чув і міг би їм порозказувати — жінки до нас носять шити, то я всього наслухався, за двері стану або за етажерку сховаюся, так мені чогось робиться соромно, та мусиш слухати, смикають мене, смикають, щоб я подивився та гостинця взяв, — ні й ні; але чую все. Отож старшого сина діда Юзика жінка секретарем сільради робила, старшого (Коля Колодюк несподівано мені наче помогти хотів, каже: "Старшого, старшого — правильно"); ну то всім, бачу, цікаво зробилося, знають же ту його жінку, вона добра — скільки ми в садочок біля артілі, де й сільрада теперішня, закрадалися, й вона бачила, то ніколи батькам не казала й не сварилася на нас, — от це таке в них женіння було, що Юзиків син десь згодом каже, ти-но давай хазяйством займайся, а то дуже розумна. А вона ж хотіла ще інститут заочно кінчати, та й була б, бачте, яка жінка. Тай що — пропала й робота, а він її тепер на роботу не пускає, вдома все; й навчання пропало, ходить тепер задрипана, кому тепер уже так цікаво, як тоді було, коли вона у сільраді робила, що хто не йде, то й повітається, і щось узнають, людям же треба, мовчки ж не будеш минати.
— О, то хіба це про хату, — згукнув Алік Порохнюк; на ньому ще видно було сліди сміху, він і коли не сміється, то скажеш про нього як про сміхло, що й не смішно буде усім, а він готовий буде тобі розсміятися, хоч би там що. Одно тільки мені робилося якось добре від цього його виразу, буцім йому то й діла нема до моєї мови; виходить, що думки такої немає там перебити мені на зло, щоб мене перестали слухати й одіслали назад. А Юра ж, мабуть, тільки й жде, коли позад нього встану — немов ще менший од нього й, виходить, що й у гурті найменший.
— То більше ніхто не знає за Юзикову хату? — аж зупинився Микола й обернувся до нас очима, оглядаючи кожного, крім свого брата; а тому й Славко ступнув у картоплиння й собі роздивлявся на нас, котрі менші, й виходило так, що на кого ж ти будеш дивитися: Алік в один клас з Миколою ходить, а Петро