Знаєте, збудила-м ся та так-єм зіпріла, що-м була мокра, як скупана. Двері відхилені, холод тягне на мене, а голова та зуби так мене болять, аж лупають. Сіла я, знаєте, на припічку та й розгадую, що би цей сон міг значити. Вода каламутна, риба, зуби випадають — та це смерть, нехибна смерть. Загадала я собі таку довгу думку, що аж забула-м ся. Діти сплять, Гриць віддихає так тяжко та стогне... Діти мої, гадаю собі, що з вами буде? Підете попід чужі плоти, а відтак як підростете, то підете на службу до пана або шинкаря. Радше, щоби ви вперед повмирали, то так би мені тяжко не було. Раз би-х віджалувала — та й по всьому. А видивлюва-ти очі цілий вік, як діти валяються попід чужі плоти, як у дворі або в наймах немиті та нечесані молодий вік зробляють, то,— сусіди мої,— тяжко, то дуже тяжко... Що їх чекає на панській службі? Заки молоді, заки годні, робитимуть, а як іспадуть трохи з сил, то забирайся, ший торби та лізь добрим людям ув очі, аби помилували букаткою хліба. Загадала я собі таку довгу думку, та так мені тяжко стало, як коли би хто мені ніж у серце встромив. Отак я загадалася та й наслухаю, що Гриць робить. Слухаю, а він так тяжко сопе, якби вже конав. "Грицю, ти спиш?" — кажу. "Ні, не сплю",— каже. "Може, кажу, засвітити світло, може, тобі що треба?"—"Ні, каже, нічого не треба, мені легше". А я знаю, сусіди, що він мене гулить. Прикро йому, прикро дуже, що загнав нас у таку біду.
Видиш, Грицю: красно виряджаєш діти. Єрина піде до двора дівувати. Люди показуватимуть на неї пальцями, як на остатню. А Николку тягатимуть шандарі за волоцюзтво, так як тягали дітей Дзіня-цигана.
— Иой-йой, жінко, що робиш зо мною! — проговорив Гриць, силкуючись обернутися до стіни.
Але не міг. Похилив тільки голову в той бік, як стіна.
— Та-бо ви, кумо, лишіть їх, не допікайте,— говорила Семениха.— Таже то ще не тото... Ще не так люди слабують, а однако виходять. Та й Гриць іще подужають. Бог ласкав.
Грициха не дала себе переконати.
— Що ж бо ви, Семенишко, говорите? Таже я би була рада, аби подужав. Та що з того? А ви ж не видите, який став? Шкіра та кості. Там уже нема кому виходити. Аби, прем, і легше стало, та кому там жити?
— Ет, говорите. Заріс чоловік, неголений та й такий, як старець. Ану, якби обголився, то би-сте й не пізнали.
Гриць повернув голову та й вдивився сльозавими очима на Семениху:
— Добре кажете, кумо. Дай вам, боже, здоров'я! Та я вже три неділі не голений.
— Аякже, аякже! — говорила Семениха.— Таки треба підголитися. А що ж? То так уже ведеться. Но, аякже. Таже то й висповідатися треба, та як неголеному?
Гриць повернув голову назад ік стіні та й прошептав:
— Та як?.. Чого мені сповідатися?.. Таже я ще не вмираю.
— То нічого, нічого! — відповіла Семениха.— Але хто знає, чиє завтра? Висповідатися треба. Чоловік, не знає, на чім стоїть. Сповідь нічого не завадить. Ану, не дай боже чого... Хто то може знати?
Грициха зітхнула:
— Ой, треба, треба. Добре кажете, кумо. Я вже це віддавна собі міркую. Ану ж, зайдеться вночі, та й по нім? Відтак люди говоритимуть, що через мене неспові-даний умер. От я таки піду до ксьондза, най висповідає. А ви скочте, Іванишко, за своїм, най прийде підголити.
Семениха встала з лави:
— Та ви, кумо Грицихо, сидіть, вам мука ходити. Я йду додому, возьму кожух та й сама піду. Заки Іван підголить, то я вже й вернуся.
Проциха пішла також із Семенихою.
Іваниха лишилася сама. Мала щось важне сказати, але не могла зважитися. Вона була м'якого ангела. А до того ще недавно віддалася та й не привикла ще межи людьми так поважно говорити, як молодиці. Дожидала, щоби її Грициха взяла на розмову. Але Грициха не зважала на неї, вона говорила до Гриця:
— Видиш, Грицю, не маєш уже що крутити божим світом: чужа жінка казала тобі висповідатися. Запро-торив-єс ціле господарство, загирив-єс усе маєство, за-теряв-єс де що було, загониш нас у нужду та в злидні.
— Ти то, жінко,— прошептав Гриць,— точиш мені печінки, як червак, день у день.
Грициха заздріла Іваниху коло дверей:
— Підіть-ко, Іванишко, з ласки своєї за Іваном. Іванисі серце в грудях забилося:
— Я зараз... Я прийшла вам сказати, що вже є газета. Там стоїть за Коропа та й за Гриця...
— Як? — здивувалася Грициха.— Ага, правда, що ви читаєте газету.
Іваниха зарум'янилася, похилила голову та й закрила лице рукою.
— Та що там стоїть? — запитався Гриць.
— Що Короп не по правді прийшов до маєства, та й ще хоче вас не по правді ліцитувати.
Гриць подивився на жінку з докором, а Грициха запиталася:
— Та відки вони довідалися в газеті?
— Петро Павлів написав. Михайло, та й Ахтемій, та й Іван проказували, а він ісписав. Написали, що все під присягою визнають.
— Тото добрі люди! — сказав Гриць.— Дай їм, боже, прожиток щасливий. Ей, коби навідався коли до мене Петро аби-х йому подякував красно. Тото добрий хлопець.
— Я йому перекажу Варварою, вона до нас приходить.
— Перекажіть, Іванишко! — обізвалася Грициха.— Варвара у вас буває, ви, відай, обі на газеті читаєте.
Цим словом Грициха добила Іваниху. Іваниха обернулася борзенько та й зітхнула тяжко, аж захлипала:
— Побіжу я за Іваном.
Але Іван саме в тій хвилі надійшов із бритвою. Йому переказала Семениха, аби пішов Гриця підголити. Іва-нисі легше стало, начеби чоловік прийшов відборонити її від стада вовків.
— Хочете обголитися, Грицю? — запитав Іван. Грициха відповіла намість чоловіка:
— Таже най підголиться, бо треба висповідатися. Гриць посумнів:
— Ет!..
— Не журіться, Грицю! — потішив Іван.— Ви ще жінку наб'єте. От як вас підголю, то жінка ще схоче потанцювати з вами.
— Бог би з вас говорив!
VII
Незабавки після того відвідав Петро слабого Гриця. Не було нікого дома, бо Грициха віднесла десь пряжу в село, з нею пішла й Єрина. Василина робила на лані, а Николка, як звичайно, грався з дітьми на вулиці.
Гриць дуже завівся на Петрі: Петро не знав йому нічого сказати про ліцитацію.
— Я написав до газети. Михайло, та й Ахтемій, та й Іван проказували, а я написав. Варвара переказувала, аби я прийшов. Та й неня казали.
От і все, що дізнався Гриць від Петра. А надто Петро наче боявся: Гриць був такий страшний. Петро дивився більше на образ, як на слабого. На тім образі був змальований на склі св. о. Николай із зачудованими очима. Але Гриць мав прихильність до Петра ще відтоді, як Іваниха розповідала йому за допис. Він вдивився на Петра сльозовими очима та й прошептав: