— Дядько Семен горить! — крикнув хтось гучним грубим голосом.
Мар'я металась біля своєї хати, плачучи, ламаючи руки, цокотячи зубами, хоч пожежа була далеко, на тому краю; вийшов Микола у валянках, повибігали діти в сорочинах. Коло десятникової хати закалатали в чавунну дошку. Бем, бем, бем...— полинуло в повітрі, і від цього дрібного, невгамовного дзвону стискало серце і ставало холодно. Старі баби стояли з образами. З дворів виганяли на вулицю овець, телят і корів, виносили скрині, кожухи, діжки. Вороний жеребець, якого не пускали в табун, бо він хвицав
І калічив коней, випущений на волю, затупотів, заіржав, пробіг по селу раз і другий і раптом спинився біля воза і став бити по ньому задніми ногами.
Задзвопили й на тому боці, в церкві.
Коло палаючої хати було жарко і так ясно, що на землі видно було чітко кожну травинку. На одній з скринь, що їх устигли винести, сидів Семен, рудий мужик з великим носом, у кашкеті, насуненім на голову глибоко, до вух, у піджаку; його жінка лежала ниць непритомна і стогнала. Якийсь дід, років вісімдесяти, низенький, з великою бородою, схожий на гнома, не тутешній, але, як видно, причетний до пожежі, ходив тут-таки, без шапки, з білим клуночком у руках; на лисині в нього одсвічував вогонь. Староста Антип Седельников, смаглявий і чорноволосий, як циган, підійшов до хати з сокирою і повибивав вікна, одне по одному — невідомо навіщо, потім став рубати ґанок.
— Жінки, води! — кричав він.— Машину дава-ай! Мерщій!
Ті самі мужики, які тільки що гуляли в трактирі, тягли самотужки пожежну машину. Всі вони були п'яні, спотикалися й падали, і у всіх був безпорадний вираз і сльози на очах.
— Дівчата, води! — кричав староста, теж п'яний.— Мерщій, дівчата!
Молодиці і дівчата бігали наниз, де було джерело, і носили повні відра та цебри і, виливши в машину, знов бігли. Носили воду і Ольга, і Мар'я, і Саша, і Мотька. Качали воду жінки і хлопчики, кишка шипіла, і староста, спрямовуючи її то в двері, то у вікна, затримував пальцем струм, від чого вона шипіла ще пронизливіше.
— Молодець, Антипе! — чути було схвальні голоси.— Старайся!
А Антип ліз у сіни, у вогонь, і кричав звідти:
— Качай! Потрудіться, православні, для такої лихої пригоди!
Мужики стояла юрбою тут-таки, нічого не роблячи, і дивились на вогонь. Ніхто не знав, за що взятися, ніхто нічого не вмів, а навколо були стіжки хліба, сіно, сараї, купи сухого хмизу. Стояли тут і Кир'як, і старий Осип, його батько, обидва напідпитку. І, ніби бажаючи виправдати своє неробство, старий говорив, звертаючись до баби, яка лежала на землі:
— Чого, кумо, побиватися! Хата заштрафована — чого тобі!
Семен, звертаючись то до того, то до іншого, розказував, 8 чого зайнялося.
— Оцей самий дідок, з клуночком, генерала Жукова дворовий... У нашого генерала, царство небесне, за кухаря був. Приходить увечері: "Пусти,— каже,— ночувати..." Ну, випили по чарці, звісно... Стара заходилась біля самовара — дідка чаєм напоїти, та не в добрий час наставила самовар у сінях, вогонь з труби, значить, просто на покрівлю, на солому, воно й теє. Мало самі не погоріли. І шапка в старого згоріла, гріх, та й годі.
А в чавунну дошку били безупинно, і часто дзвонили в церкві, за річкою. Ольга, вся в світлі, задихаючись, дивлячись із жахом на червоних овець і на рожевих голубів, які літали серед диму, бігала то вниз, то нагору. їй здавалося, що цей дзвін гострою колючкою встромився їй у душу, що пожежа ніколи не закінчиться, що загубилася Саша... А коли в хаті з гуркотом завалилася стеля, то від думки, що тепер згорить неодмінно все село, вона ослабла і вже не могла носити воду, а сиділа над кручею, поставивши біля себе відра; поряд і нижче сиділи жінки й голосили, як по покійникові.
Та ось з того боку, з панської садиби, приїхали двома підводами прикажчики і наймити й привезли з собою пожежну машину. Приїхав верхи студепт у білому кітелі нарозпашку, дуже молодий. Застукали сокирами, приставили до палаючого зрубу драбину, і полізло по ній зразу п'ять чоловік, і поперед усіх студент, що був червоний і кричав різким, охриплим голосом і таким тоном, начебто гасити пожежі було йому звичним ділом. Розбирали хату по колодах, розтягли хлів, тин і найближчий стіжок.
— Не давайте валити! — почулися в юрбі суворі голоси.— Не давай!
Кир'як подався до хати з рішучим виглядом, начебто бажаючи не дати приїжджим валити, але один з робітників повернув його назад і вдарив по шиї. Почувся сміх, робітник ще раз ударив, Кир'як упав і рачки поліз назад в юрбу.
Прийшли з того боку дві гарні дівчини в капелюшках,— мабуть, сестри студента. Вони стояли оддалік і дивились на пожежу. Порозкидані колоди вже не горіли, але дуже куріли; студент, працюючи кишкою, спрямовував струмінь то на ці колоди, то на мужиків, то на молодиць, що носили воду.
— Жорж! — кричали йому дівчата докірливо і з тривогою.— Жорж!
Пожежа закінчилася. І тільки коли стали розходитись, помітили, що вже світанок, що всі бліді, трохи смугляві,— це завжди так здається рано-вранці, коли на небі згасають останні зорі. Розходячись, мужики сміялись і жартували з кухаря генерала Жукова та з шапки, що згоріла; їм уже хотілося обернути пожежу на жарт, і начебто навіть було шкода, що пожежа так скоро скінчилася.
— Ви, пане, добре гасили,— сказала Ольга до студента.— Вас би до нас, у Москву; там, вважай, кожного Дня пожежа.
— А ви хіба з Москви? — спитала одна з панночок.
— А так. Мій чоловік служив у "Слов'янському базарі". А це моя дочка,— показала вона на Сашу, яка змерзла й тулилась до неї.— Теж московська.
Обидві панночки сказали щось по-французьки студентові, і той подав Саші двогривеник. Старий Осип бачив це, і на обличчі в нього раптом заясніла надія.
— Дякувати богу, ваше високоблагородіє, вітру не було,— сказав він, звертаючись до студента,— а то погоріли б враз. Ваше високоблагородіє, панове хороші,— додав він сором'язливо, тоном нижче,— світанок холодний, погрітись би... на півпляшечки з вашої милості.
Йому нічого не дали, і віп, крякнувши, поплентався додому. Ольга потім стояла на краю й дивилась, як обидва вози переїжджали річку вбрід, як лугом ішли пани; їх на тому боці чекав екіпаж. А прийшовши в хату, вона розказувала чоловікові з захопленням: