І мій кум одійшов од вікна. Я далі ткав своє епічне полотно, повівши Кузьму, сина Семирозума, до млина, на круту Крукову гору, вистелену павутинням, наче памороззю: "А на павутинках рівно, наче хто циркулем чи лінійкою розмітив, дрібні крапельки роси висіли, і була уся гора Крукова — в перловому намисті, що од сонця молодого висвітилося пурпурово…" Усе, чим милувався мій герой, і мої душу та очі милувало, коли брів того ж таки дня, вранці, по Витачівській дорозі. "І зняв картуза вражений Кузьма, син Семирозума: "Господи, який же ти майстер, незбагненне великий!.." Я — відклав авторучку. А звідки ж, справді, у відрі з колодязною водою — золотий пісок?.. Виявляється, золоті молоточки уже вистукували у моїй стомленій багатогодинною роботою голові. І вже не про Кузьму та його пригоди на Круковій горі думалося, а думалося — зовсім про інше…
Я підвівся. Повільно, хоч ноги — поспішали, вийшов з кабінету. Мій кум сидів за столом на літній кухні. Перед ним лежали принесені з лісу гриби і польський довідник про гриби їстівні і гриби отруйні. Але дивився Анатолій Миколайович задумливо на відро з колодязною водою. Я ніби мимохідь заглянув у відро і по хвилі, намагаючись надати своєму голосу суворої незворушливості, мовив: "Ви, добродію Макаров, знаєте, що я — природжений скептик і, як твердять наші колеги, вічний опозиціонер. Але річ у тім, що на дні відра справді щось виблискує…" Анатолій Миколайович дивився на мене значуще і втаємничено: "Раніше таке траплялося?" — "Здається, ні, не помічав. Але про те, що в нашій горі е метал, геологи мені казали, — я потроху піддавався суспільному психозу, стаючи на слизьку стежку пошукувача скарбів. — Коли сильна гроза, блискавка ніби обіймає гору смугою блакитного вогню…" — "Ось джерельна вода і розмиває золоту жилу, — досить упевнено підсумував наші словесні розвідки Макаров. — Ви, добродію Дрозд, купатиметеся в золоті, і не потрібно буде вам так тяжко працювати над своїми романами". — "Ви, добродію Макаров, великий фантаст!" — мовивши це, я повернувся до свого письмового столу.
Я умію примусити себе працювати, прикрутити, як часто кажу, гайку під стільцем. І я просидів за письмовим столом ще добрі півгодини. Помітив це, глянувши на годинник. Фраза в рукописі так і лишилася недописаною, жодного слова не висіялося на папір. Іншими, далекими від моєї писанини думками повнилася голова: а скільки нині коштує грам золота? а кому його можна буде продати? а чи можна золото продати на долари? Невдовзі вроджений патріотизм романтика став брати гору над притаманною кожній людині корисливістю. І я вже бачив сенсаційне гасло на першій сторінці "Літературної України": "ХАЛЕП'ЯНСЬКЕ ЗОЛОТО — СУВЕРЕННІЙ УКРАЇНІ!" Я рвучко підвівся, поспішив на літню кухню, виніс на терасу відро і сито. Макаров стояв коло груші і замислено дивився на схил гори. Він мовчки узяв відро з моїх рук і почав обережно лити воду у підставлене сито. Слова були зайві: дно сита встеляли тонюсінькі пелюсточки блискучого, як сонце, металу…
— Григоровичу, а що-бо се ви там робите? — пролунало неждано, як постріл, знизу, з городу. Коло сходів на терасу, викладену бетонними плитами із знаменитої (з неї злітав у "верхні сфери" сам Йоська Сластьон) силосної вежі, стояла, зіпершись на палицю, моя сусідка баба Варка. Моя рука інстинктивно сіпнулася і сховала сито з блискітками за стовбур груші. "Гриби, гриби миємо, Якимівно, мій кум назбирав!" — гукнув якомога безтурботнішим голосом. "Дак, може, білі?" — ревниво допитувала сусідка. "Та ні, самі маслюки, та й то — червиві!" — заспокоїв. "А мій дід учора добренних приніс, ой добренних! Тут осьдечки поштарка письмеце казенне для вас у нашу скриньку кинула". Лист був із райвиконкому, щодо Музею трипільської культури, який ми заповзялися створювати в Халеп'ї. "Половину з того, що намию, пожертвую на Музей трипільської культури…" — вирішив я для себе, проводжаючи сторожким поглядом бабу Варку, що пошкутильгала через межу на власну садибу. Відтак декількома стрибками здолав круті сходи на терасу: "Добродію Макаров, принесіть балію!" Увімкнув мотора, що, опущений у криницю, гнав воду по гумових шлангах до літньої кухні. Мотор був новий, не пропрацював ще й тижня, діставав я його тяжко, через родичів, що працювали у торгівлі. Вода з шланга текла повільніше, аніж звичайно. "Золотий пісок — він важкий, — теоретизував Макаров, — наповнює мотор, забиває шланги…" Але блискітки уже лягали на дно балії. Тут, на світлому, вони сяяли ще яскравіше! принадніше. "Добродію Макаров, ви, як істинний інтелігент, про все потроху знаєте. Магніт притягує золото?" — "Ну, це питання суто технічне, — задумливо мовив мій кум, погладжуючи борідку. — Взагалі, не мусить…" Я кинувся до кімнати сина, приніс магніт, опустив у сито — блискітки і не ворухнулися! "Золото!" — вихопилося у завжди спокійного і розсудливого Макарова. "Там, де йдеться про золото, не кричать на весь світ", — зауважив я, озираючись на протилежний берег річечки Жолудівки, де садиба ще одного мого сусіди. Але там було тихо, ще не повернулися з роботи, Втім, що дорікати кумові: і в самого тремтіли руки, коли набирав номер телефону. Але голова працювала тверезо, розумів: потрібен спеціаліст. Консультанта з усіх технічних справ у Халеп'ї маю єдиного — Георгія Турчанова. Головне ж, йому можна довіритися. "Тут ось що, Георгію Васильовичу… — почав якомога спокійніше. — Одне слово, не телефонна балачка. Сідай на свого велосипеда і негайно мчи до мене…" Потім Турчанов казав, що голос мій тривожною значимістю нагадував знаменитий левитанівський…
Поки я дзвонив, Макаров приніс із зеленого будиночка в глибині саду пляшку натурального вина, із своїх, відпускних, запасів. Сонце по верховіттю кучматих верб над Жолудівкою скочувалося до обрію, весь схил гори моєї (уже жовкли берестки і клени, уже достигла обліпиха і ясно-жовто світили з насипу над погребом пом'яхи) був у золоті. Золотошурики роїлися в небі, над вишняком спалахуючи яскраво-жовтими шийками, зовсім як блискітки у балії. У прижухлому гіллі груші на схилі золотіла іволга, мабуть, транзитна, бо мої уже одлетіли. Ми сіли за лозовий столик на терасі. Анатолій Миколайович розлив у фужери вино. "Ну, добродію Дрозд…" — "Ну, добродію Макаров…" Ми змовницьки чокнулись і випили. Тепер вино розливав я. Остання година (невже — лише година?), сповнена пристрастей і хвилювань, вимагала розслаблення. Розмовляти не хотілося. Та й сусідка, що через Жолудівку, повернулася з роботи, поралася у дворі…