Але науковий комунізм я склав на "відмінно". Взявши зі столу іспитову картку, я пішов відповідати без підготовки: просидь в аудиторії хоч увесь день, нічого б не надумав, бо нічого не знав. Викладач терпляче слухав моє бурмотіння, моє словесне плетиво, а відтак мовив: "У теоретичних засадах наукового комунізму ви — абсолютно, пробачте, темний. І чесно заслужили двійку. Але я прочитав ваш роман "Катастрофа"… Про наше суспільство ви знаєте більше, аніж написано в підручниках. І я ставлю вам "п'ять…" Так я став дипломованим журналістом.
Одне слово, розгубив я своїх однокурсників, з якими вперше ступив під червоні університетські колони. Ніколи не цікавився і трьома своїми "друзями", які збирали підписи під доносом і ходили до редакції "Дніпра". Люди ці живі, і дай Бог їм довгих і щасливих років. Тож назвемо їх умовно за абеткою: А. Б. В. Біль від того підступного удару давно вщух, та й було їх потім, нових, у моєму житті доста, набагато серйозніших… І раптом, наприкінці сімдесятих, — телефонний дзвінок: "Володю, здоров! Це дзвонить А., твій однокурсник. Ти ще не забронзовів, не забув про нас, смертних, на своєму Олімпі?" — "Не забронзовів, — відповідаю банальністю на банальність. — Що-що, а юність студентська — ніколи не забувається". — "Чим ти сьогодні зайнятий?" — "Як завжди, роботою". — "Усе пишеш свої безсмертні твори?" — "Мушу писати, бо нічим іншим не умію заробляти на хліб". — "Послухай, друже, я тут, у меблевому, гарнітур за п'ять тисяч купую, смішно сказати — але не вистачає десятки. Ти не позичиш? Завтра занесу…" — "Чому ж не позичу? Забігай". За якихось п'ять хвилин, хоч поблизу не було меблевого магазину, — дзвінок у двері. Справді заходить А. Обличчя худе, хворобливе, очі бігають. Ще в коридорі війнуло од нього горілчаним духом. Не знімаючи пальта, переступив поріг кімнати: "Ну, як ти поживаєш?" — "Як на галері, прикутий до письмового столу". Я у ті дні справді шалено працював, відчуваючи наближення хвороби, яка на півтора року виб'є мене з колії. "Стежу, стежу за твоїми публікаціями. Я тепер працюю у Товаристві охорони пам'ятників, багато їздити доводиться, почитую у поїздах". Я відчинив дверцята буфета: "По десять крапель, за зустріч?" — "Хто ж відмовиться?" Я собі налив справді десять крапель, гостю — половину келишка. А. ковтнув горілку справді, даруйте, як пес муху. Тоді я налив повний келих. Він випив, не чекаючись. Я вилив залишки горілки. Тепер гість озирнувся на мене, ніби уперше побачив: "Ну, за всі радості і гріхи нашої далекої молодості. Я, друже, коли вип'ю, стаю сентиментальний, плакати хочеться…" Вихилив горілку, запив мінеральною: "Так ти мені позичиш червінця?" Я подав приготовлені гроші. "Ну, будь здоров, бо мене у меблевому чекають. Завтра обов'язково занесу". — "А ти часом не знаєш, — несподівано для себе спитав я, ідучи слідом за гостем до дверей квартири, — де тепер наш колишній товариш Б.?" — "Ого, він тепер високо літає. Головний редактор відомчої газети. Та ще у такому відомстві, що нас із тобою і на поріг не пустять…" — "А не знаєш випадково, де тепер наш колишній товариш по університету В.?" — я уже не міг зупинитися. А. раптом ще більше зблід, обличчя його нервово пересмикнулося: "В.? Він на Полтавщині, в районній газеті працює. Втретє одружився. Я до нього якось заїздив, випили по чарці, згадали молодість… Ех, що там казати… Пробач… що одірвав тебе від роботи". І гість похилитав униз — по сходах. Більше я ніколи його не зустрічав. Чув лише од газетярів, що після університету А. працював у редакції республіканської газети, спився. Довелося з газетярською роботою розпрощатися. На цьому етапі свого життя він і завітав до мене — по червінця…
Про долю другого мого однокурсника з тої трійці, Б., я дізнався детальніше десь через півроку, в лікарні. У нашій палаті лежало вісімнадцять хворих, серед них трапився інженер, який мешкав в одному з Б. будинку. Мене мучили страшні болі, я не спав ночами, думав тільки про смерть, а Ірина мала ось-ось народити Павла. "Померти не так легко, людина — живуча, як бур'ян, — втішав мене інженер. — Ви, до речі, мусите знати журналіста Б., він теж закінчував університет, десь ваших років". Я признався, що знаю. "Так ось, — продовжував сусіда по койці, — Б. довгий час редагував відомчу газету. Одержав у нашому домі добру квартиру, на одинадцятому, правда, поверсі. Кожні три роки він вішав на свої погони нову зірочку… А тоді його запросили до Москви, на підвищення. На проводи й мене покликав, зналися з ним по-сусідськи. Людей зібралося чимало, випили. І він не відставав. Попрощалися, розійшлися. Вранці він мав уже летіти до Москви. Я повернувся додому, ще трохи почитав. Коли чую за вікном: у дворі — шум, крик. Поки одягся, вийшов — уже й "швидка" у дворі. А він, ваш однокурсник, коли ми розійшлися, вийшов на балкон — і стрибнув униз. Але якось зачепився за гілку осокора. Це врятувало йому життя. Правда, не здоров'я. Півроку зшивали в Інституті хірургії. Тепер — інвалід. Ні погонів, ні кар'єри. Редагує брошурки. А чому він так зробив, ніхто й досі не знає…"
Про останнього з тої трійці, В., мені розповів незадовго до своєї ранньої смерті поет-сатирик Іван Немирович. Коли ще Іван працював у редакції "Перця", В. приїздив до нього скаржитися на колектив редакції районної газети, який постановив звільнити його з роботи — за пиятику і моральні гріхи. Немирович написав листа до районного начальства, але у відповідь йому надіслали такі документи, що Іван мусив вибачитися за своє втручання. "Горілка і жінки звели В. на ніщо, — хитав головою Немирович. — А пам'ятаєш, який красень був? Стрункий, елегантний, ходив завжди у модних білих штанях і в чорних окулярах. Нині — як опеньок засушений. Я пропонував до тебе зайти. Ми вже до будинку підходили. Раптом розвернувся на сто вісімдесят і — дьору.
Ви що, горшки з ним замолоду побили?" Іван Немирович не знав про історію з доносом. Він тоді завідував Будинком літераторів і мало бував в університеті.
Ось такі три долі. Людей, які замолоду вчинили підлість. Із заздрощів чи з бажання вислужитися, заявивши про себе як про пильних охоронців Системи. Хтозна, Сьогодні це уже не важливо. Важливо інше: як впливає вчинене на подальшу долю людську. Невже Бог справді усе бачить, як у дитинстві навчала мене мати, і карає за гріхи? А може, сама душа людська не може забути падіння свого, не може собі вибачити і — карається?..