Мустанг-іноходець

Сторінка 5 з 7

Ернест Сетон-Томпсон

Тоді мустанг своєю знаменитою інохіддю рвонувся прямо до пастки. Ще мить — і він ускочив би туди. Він уже на стежці, ловці вже певні, що він їхній; але ангел-охоронець диких тварин пильнує, кінь почув якусь незбагненну осторогу, одним могутнім стрибком перелетів п’ятнадцять футів підозрілої землі і, відкидаючи груддя копитами, зник ловцям з очей, неспійманий. Більше він не підійде до Антилоп’ячого джерела жодною з двох стежок.

V

Шаленому Джо ніколи не бракувало завзяття. Він заповзявся зловити мустанга, тож коли прочув, що й інші квапляться це зробити, то зразу почав здійснювати свій новий план, найкращий, який лишень зумів придумати. Він хотів скористатися тим способом, яким койоти ловлять прудкішого від них кроля, а індіанці верхи на конях — куди швидшу антилопу: давнім способом "гонитви з підміною"

Терен, де гуляв іноходець, являв собою шістдесятимильний трикутник, обмежений з півдня річкою Кенейдієн, з північного сходу — її притокою Піньяветітос-Арройо, а з заходу — горами Дона Карлоса і глибоким яром, у якому протікав струмок Уте. Вважалося, що мустанг ніколи не покидає цих меж, і штаб-квартирою його весь час були Антилоп’ячі джерела. Джо добре знав ту місцевість, усі водопої на ній і всі переходи через яри та річки. Вивчив він і звички мустанга-інохідця.

Якби він мав змогу роздобути півсотні добрих коней, то розставив би їх густою мережею по всіх важливих місцях; але піп спромігся тільки на двадцятеро коней та п’ятьох верхівців.

Коней, два тижні годованих зерном, розвели по місцях заздалегідь, кожного ковбоя навчено, як треба чинити, і послано на своє місце напередодні гонитви. А в призначений день Джо зі своїм фургоном виїхав на степ коло Антилоп’ячих джерел, отаборився віддалік в улоговинці й став чекати.

І ось нарешті він з’явився — чорний, мов галка, огир. Вибіг з піщаних барханів на півдні, як завпеди самотній, спокійно спустився до джерела, оббіг кругом нього, ніби винюхуючи схованки ворогів. А потім підійшов до води просто через осоку, не по стежці, й напився.

Джо спостерігав усе те й палко бажав, щоб кінь випив ціле барило. Але в ту мить, коли він підняв голову й рушив від води, Джо дав остроги своєму коню. Іноходець зачув тупіт, тоді побачив вершника й не став дожидати, щоб роздивитися ближче, а гайнув навтікача. Подався прямо на південь своєю знаменитою інохіддю, зразу далеко відірвавшись від погоні. Ось він уже досяг піщаних барханів, біжачи й далі рівно, розмірено, швидко, а кінь Джо під вагою вершника грузнув у піску по бабки і відставав щораз більше. Далі почалась рівна площина, де вершник наче трохи скоротив відстань, але за нею був довгий положистий схил, по якому кінь Джо боявся бігти щодуху й знов почав відставати.

Та погоня тривала, і Джо не шкодував ні острог, ні нагая. Миля... ще миля... ще миля — і ось попереду вже забовванів бескид Арріби.

А там у Джо стояли свіжі підмінні коні, і він погнав туди скільки сили. Проте чорна, як ніч, грива, розмаяна на зустрічному вітрі, все даленіла й даленіла попереду.

Ось нарешті Аррібський яр; ковбой, що чекав там з кіньми, принишк осторонь, щоб не збивати мустанга з напряму, і вороний пролетів повз нього... вниз... У яр... знов крутосхилом нагору, все тою самою рівною інохіддю, властивою тільки йому.

А Джо надлетів чвалом на вмиленому коні, перехопився на свіжого, що стояв напоготові, і погнав його через яр слідом за мустангом. Уже нагорі підострожив коня і гнав, і гнав, і гнав його, але не міг виграти жодного дюйма.

"Гуп-туп, гуп-туп, гуп-туп" — розмірено гупотіли копита; годину... ще годину... І ще годину... ось уже попереду Аламоза-Арройо, свіжа підміна коней, і Джо загукав на коня, ще й ще підганяючи його. Вороний мчав прямо до того місця, але за милю чи дві, ніби від якогось дивного передчуття, звернув ліворуч. Джо, бачачи, що він може втекти зовсім, погнав уже знесиленого коня на одчай душі. З такою надсадою вони ще не мчали: вершник і кінь важко хекали, шкіряне сідло пронизливо рипіло за кожним стрибком. Повернувши навперейми, Джо неначе почав наздоганяти мустанга; він вихопив револьвера й став стріляти в землю. Збита кулями пилюка таки змусила інохідця звернути праворуч, до переправи.

Вони спустилися до річки. Мустанг подався вбрід, а Джо сплигнув на землю. Кінь його був геть загнаний, бо пробіг тридцять миль, та й сам Джо знемігся. Очі його щеміли від солоної пилюки. Напівзасліплений, він махнув рукою підмінникові, щоб рушав за мустангом і гнав його прямо до Аламозького броду.

Той помчав уперед на міцному, свіжому коні, то вгору, то вниз по хвилястій рівнині... то вгору, то вниз... на вороному вже виступала біла піна. Ребра його ходили ходором, він важко сапав — а проте біг і біг.

І Том на Імбиреві начебто почав потроху наздоганяти його — а тоді знов відставати, все більше й більше, коли за годину почався положистий спуск до Аламози. А біля річки його змінив повий вершник на свіжому коні й завернув мустанга на захід. Вони мчали й мчали повз колонії лугових байбаків, через зарості агав та кактусів, що дряпали й кололи кінські ноги. Вороний уже взявся бурими латками від мила й пилюки, але біг так само. Молодий Каррінгтон надсадив свого коня з самого початку, надто шпарко рвонувши з місця, а тепер погнав його навпростець через виярок, що його мустанг обминув. Кінь не дострибнув. Юнак лишився живий і цілий, але труп коня лежить там і досі. А дикий іноходець мчав і мчав далі.

Це сталось уже неподалік від ранчо старого Гальєго, куди саме, відпочивши, над’їхав Джо, щоб знов повести погоню самому. І за півгодини він уже летів слідом інохідця.

Далеко на заході видніли гори Карлоса, і Джо знав, що там чокають люди зі свіжими кіньми. Туди й намагався спрямувати гонитву невгамовний переслідувач, але з якоїсь раптової примхи — чи, може, почувши внутрішню осторогу — іноходець круто завернув на північ. Джо, вмілий гуртівник, рушив навперейми, гукаючи на всю горлянку й збиваючи пилюку револьверними кулями, але шалений чорний метеор перехопився через яр, і Джо міг тільки податися слідом. І тоді почалась найтяжча частина погоні; безжальний до мустанга, Джо був ще безжальніший до свого коня й до себе. Сонце пекло, над розпеченим степом висіла тремтяча імла, очі й губи вершника аж горіли від піску та солі, і все ж він не здавався. Єдиний шанс виграти був у тому, щоб загнати мустанга назад до Великого броду через Аламоза-Арройо. Трохи не вперше за весь час Джо помітив, що вороний також стомився. Грива й хвіст у нього вже не маяли, як досі, і ті півмилі, на які він весь час випереджав погоню, вже скоротились більш як наполовину, але він усе ж біг попереду, біг, біг і біг своєю рівного інохіддю.