Він помилився щодо моєї реакції.
— Через мене ви геть замерзли. Мені дуже прикро.
— Ні-ні, я хутко відходжу. Тримайте, я зараз запалю вогонь.
— Можна, я допоможу?
— Геть лапи! Доки ви не знайшли засобу носити намотані пледи, не ризикуючи видатися безсоромним, раджу непорушно сидіти на канапі.
Хоча зазвичай я розводила вогонь сяк-так, зараз він спалахнув одразу, жваве полум'я почало швидко лизати дровини, я ж, поки там що, наливала нам чай.
— Я маю дещо вам пояснити, — мовив він, смакуючи перший ковток.
— Ви нічого мені не зобов'язані пояснювати, я відчуваю відразу до вияснень.
— Що ж тоді зі мною трапилось, як гадаєте?
— Не знаю. Імпровізую: сьогодні вранці ви народились і вийшли з хвиль.
— Або ж?
— Вас везли серед вантажу рабів, що плив до Американського материка: а коли на судно напали пірати, його потопили на рейді Остенде, але ви дивовижним чином зуміли позбутися кайданів і допливли до берега.
— І через що я потрапив у рабство?
— Через жахливе непорозуміння. Через судову помилку.
— Я бачу, що ви таки на моєму боці.
— Цілковито.
Розвеселившись, він указав на тисячі книг довкола нас.
— Читаєте?
— Авжеж, кілька років тому я вивчила алфавіт і відтоді вміло ним користуюсь.
— Алфавіт не міг дати вам такої уяви…
— Мені стільки докоряли за мою уяву. Так, наче це вада. А ви як її оцінюєте?
— У вас — обожнюю, — прошепотів він з усмішкою, що мене збентежила.
На цей раз я промовчала. Уява мене полишала, поступившись місцем тривозі. Що я оце виробляю, залишившись у порожньому домі одна з незнайомцем, якого зустріла голим у кущах? У площині логіки я мала би боятися. У глибині душі мене не покидало відчуття, що я наражаюся на небезпеку.
Я спробувала додати трохи раціональності.
— Скільки часу ви виглядали когось, заховавшись у дюнах?
— Чимало годин. Я вже сполошив двох жінок, які гуляли перед вами. Вони втекли ще до того, як я зміг бодай щось пояснити. Я їх дуже налякав.
— Напевно, радше ваш вигляд?
— Звісно, мій вигляд. Але я не міг знайти нічого простішого.
Ми щиро розсміялись.
— У цьому винен я сам, — провадив він далі. — Кілька тижнів тому я оселився недалеко звідси з моєю родиною, і сьогодні вранці відчув потребу піти поплавати. Авто я залишив за дюнами, у непримітному місці, і оскільки там нікого, геть нікогісінько не було, поклав одяг під камінь і довго плавав. Коли я вийшов із моря, то не знайшов ні каменя, ні одягу, ні авта.
— Вони полетіли? їЇ украли?
— Я не певен, що після плавання вийшов у тому самому місці, бо розпізнавав предмети лише загалом. Що може бути схожим на пісок більше, ніж сам пісок?
— А скеля більше, ніж скеля.
— Атож! Саме через це, між іншим, я не просив вас пошукати моє авто за дюнами, бо не знав, де воно.
— Ви такий легковажний?
— Потяг поплавати в морі оголеним був такий непереборний. Це був поклик простору.
— Розумію.
Це була правда: я його розуміла. Здогадувалася, що він, як і я, самітник, бо переживав такі самі інтенсивні відчуття екзальтації серед природи. Втім, одразу ж промайнув сумнів.
— Чи ви збиралися повернутись?
— Заходячи в море, так. Коли плив — ні. Мені не хотілося, щоби цьому настав край.
Він уважно на мене глянув і повільно додав:
— Я не самогубець, якщо в цьому полягає суть вашого запитання.
— Полягала.
— Я фліртую з небезпекою, я вібрую, коли моє життя під загрозою, колись я, поза сумнівом, учиню щось остаточно небезпечне, але вмирати жодного бажання не маю.
— Радше бажання жити?
— Саме так.
— І кудись утекти…
Діткнутий моїм зауваженням, він підняв плед трохи вище, наче намірявся захиститись від моєї проникливості, що ставила його в незручне становище.
— Хто ви? — запитав він.
— А ви як гадаєте?
— Моя рятівниця, — прошепотів він з усмішкою.
— А ще? Ну ж бо, погляньмо, чи у вас також є уява.
— О, боюсь, що мені підвладний лише алфавіт, але не уява.
— Хіба так важливо, хто ми такі? Ви, власне, є чудовою живою статуєю, яку я підібрала на пляжі, тепер розморожую, а потім одягну, щоби незабаром повернути дружині.
Він нахмурився.
— Чому ви говорите про дружину? Я неодружений.
— Даруйте, але ви щойно згадували про…
— Про родину. Я перебуваю тут із родиною. Батьками, дядьками, кузенами.
Яка ідіотка! Я кинула йому, що він неймовірний, тільки тому, що вважала його одруженим, і ось тепер настала моя черга ніяковіти, немовби наразі безсоромною була я, поставши перед ним оголеною. Він розглядав мене, схиливши голову набік.
— А ви… Ваш чоловік не вдома?
— Ні. Зараз ні.
Він очікував на більш розгорнуту відповідь. Аби мати час подумати, я кинулася підживити вогонь… Я була збентежена тим, наскільки цей чоловік мені подобався. Мені не хотілось, аби він якомога швидше зник. Водночас не могла зважитись і зізнатися, що живу в цьому домі одна… А якщо він цим скористається… А, власне, для чого? Щоб мене спокусити — я була не проти. Щоб мене обікрасти? З огляду на його вбрання, він виглядав радше тим, кого обікрали, а не злодієм. Аби брутально до мене поставитись? Він не був грубіяном, ні, малоймовірно.
Обернувшись, я різко й вимогливо запитала:
— А ви небезпечні?
— Залежно для кого… Для риб, зайців і фазанів — так, бо ходжу на риболовлю та на полювання. Поза цим…
— Я ненавиджу мисливців.
— Значить, мене ви також ненавидите.
Він з усмішкою кинув мені виклик. Я знову сіла перед ним.
— Я змушу вас змінити думку.
— Ми знаємо один одного кілька хвилин, а ви вже хочете мене змінити.
— Ми зовсім не знаємо один одного.
Він поправив плед на плечах і повів далі стомленим голосом:
— Відповідаючи на ваше запитання, скажу: вам нічого мене боятися. Я вам дуже вдячний, що ви мене виручили і, не вагаючись, відчинили свої двері. Однак, я зловживаю вашим часом… Чи від вас можна зателефонувати, щоб за мною приїхали?
— Звісна річ. Чи не хотіли б ви прийняти ванну? Просто щоби зігрітися?
— Я не наважувався цього вимагати.
Ми підвелися.
— І ще, якби у вас знайшовся якийсь одяг…
— Одяг?
— Так, сорочка, штани. Звісно, я пришлю їх випраними й випрасуваними, зобов'язуюсь.
— Бачите… у мене немає чоловічого одягу.
— А одяг вашого чоловіка?
— Бачите… у мене немає чоловіка.
Між нами запала тиша. Він усміхнувся. Я також. Я впала на крісло, немов безвільна маріонетка.