— З душі верне вас слухати! Герої! Якби ви менше плескали язиками, а більше рук докладали, лежав би він тут трупом. Чом ніхто з вас не подав мені ножа, коли я прохав? Боягузи! Тепер розрюмсалися, скиглите, думаєте, що він справді повбиває вас, тільки-но побачить. Таж добре знаєте, що він цього не зробить. Завелика розкіш. Тут же нема корабельних агентів, щоб найняти інших людей. Ви йому потрібні для роботи, без вас він не обійдеться. Хто стернитиме або гребтиме чи ставитиме вітрила, як вас не буде? Все окошиться на нас із Джонсоном. Залазьте на койки і заткніть свої пельки! Я хочу спати.
— Воно то так,— озвавсь Парсонс.— Може, він зразу й не зробить нам нічого, але затямте мої слова: в пеклі холодніше, ніж буде відтепер на цьому кораблі.
Весь цей час я думав про своє власне становище. Що буде, коли ці люди довідаються, що я тут? Я не зможу прокласти собі дорогу так, як це зробив Вовк Ларсен. І ту ж мить Летімер гукнув з палуби:
— Гампе! Капітан кличе.
— Його тут немає! — гукнув знизу Парсонс.
— Ні, я тут,— сказав я, вилазячи з койки і силкуючись говорити якомога твердо й сміливо.
Приголомшені матроси вп’ялися в мене очима. На їхніх обличчях можна було прочитати жах і лють, породжену жахом.
— Іду,— гукнув я Летімерові.
— Дзуськи! — закричав Келлі, загородивши мені дорогу до трапа і наставивши розчепірену праву руку, мовби він хотів схопити мене за горло.— Ах ти пролазо! Ось я заткаю тобі морду!
— Нехай іде! — наказав Ліч.
— А дідька! — огризнувся Келлі.
Ліч, що сидів на краю койки, навіть не ворухнувся.
— Хай іде, кажу! — ще раз промовив він; тепер у голосі його бринів метал.
Ірландець вагався. Я ступнув до нього, і він оступився вбік. Я підійшов до трапа, обернувся, глянув на перекривлені від злості обличчя, що дивилися на мене з півтемряви, і раптом відчув якусь глибоку симпатію до них. Я пригадав слова кока. Певно, бог дуже ненавидів цих людей, коли примушував їх терпіти такі муки.
— Повірте мені, я нічого не чув і не бачив,— сказав я спокійно.
— Кажу вам, він не продасть,— його нема чого боятись,— долетіли до мене Лічеві слова, коли я піднімався по трапу.— Він любить капітана не дужче, ніж ми з вами.
Вовка Ларсена я знайшов у каюті. Весь подряпаний, закривавлений, він чекав на мене і привітав мене своєю звичайною іронічною усмішкою.
— Ну, лікарю, беріться до роботи. Видно з усього, в цьому плаванні ви матимете вельми широку практику. Не знаю, як обійшовся б без вас "Привид". Якби я був здатен на шляхетні почуття, то сказав би, що його господар дуже вдячний вам.
Мені вже була знайома проста корабельна аптечка "Привида", і поки я грів воду й готував матеріал, щоб перев’язати йому рани, він ходив по каюті, сміючись та безперестанку розмовляючи, і спокійно розглядав свої ушкодження. Ніколи раніше я не бачив його голого, і вигляд цього тіла вразив мене. Я ніколи не захоплювався тілесною вродою: але в мене було досить художнього чуття, щоб оцінити таке диво.
Можу сказати, що я був зачарований досконалою будовою постаті Ларсена, її, сказати б, жахливою красою. Я бачив людей на баку. Хоч дехто з них і мав могутні м’язи, але у всіх були якісь хиби, що порушували симетрію: то якась частина тіла не досить розвинута, а інша — аж занадто: то ноги закороткі або задовгі: одні були надміру жилаві, інші — надміру кощаві. В самого тільки Уфті-Уфті всі риси були гарні, але, кажу ж бо, врода його мала щось жіночне.
Зате Вовк Ларсен був втілення мужності, майже бог у досконалості своїх форм. Коли він рухався або підіймав руки, його могутні м’язи так і ходили, граючи під білою шкірою. Я забув сказати, що бронзове в нього було тільки обличчя. Тіло ж цей скандинав мав біле, як у жінки. Пригадую, коли він підняв руку помацати рану на голові, я задививсь, як м’язи бігають попід тією білою шкірою, мов якісь живі створіння. Ці самі м’язи перед моїми очима завдавали таких страшних ударів і одного разу мало не витрусили з мене дух. Я не міг відвести від нього очей і стояв нерухомо, а бинт, що був у мене в руці, розмотавсь і впав додолу.
Капітан помітив, що я задивився на нього.
— Гарно зробив вас бог! — сказав я.
— Справді? — зауважив він.— Я часто сам так думаю і дивуюся — навіщо?
— Вища мета...— пробурмотів я.
— Пристосованість! — урвав він мене.— Це тіло пристосоване до життя. Ці м’язи створені на те, щоб хапати, рвати, нищити створіння, що в житті стають мені поперек дороги. Але чи подумали ви про інші живі істоти? Вони також мають м’язи, щоб хапати, рвати, нищити, і коли вони стають мені поперек дороги, я їх хапаю, роздираю, знищую. Ніякої вищої мети тут нема. Є тільки пристосованість.
— Це не гарно,— запротестував я.
— Життя не гарне, хочете ви сказати,— осміхнувся він.— А проте ви сказали, що я гарний. Ось подивіться!
Він напружив свої ноги, мовби вчепившись пальцями, як пазурами, в підлогу. Клубки, пруги, горби м’язів повипи-нались під шкірою.
— Помацайте,— звелів він.
М’язи були тверді, як залізо. Все його тіло несвідомо підтяглося й напружилось, м’язи стиха ворушились і випиналися на стегнах, на спині і плечах. Він трохи підняв руки, і м’язи скоротилися, а пальці скорчилися, мов ті пазури; і навіть очі набрали іншого виразу — вони пильно стежили, виміряли, і в них горів войовничий вогонь.
— Стійкість, рівновага,— сказав він, ураз розслабивши м’язи.— Ноги для того, щоб упиратися в землю, стояти, а руки, зуби, нігті — щоб боротись, убивати інших, щоб самого тебе не вбили. Вища мета?.. Краще сказати — пристосованість.
Я не заперечував. Я бачив організм первісного хижого звіра, і на мене він справив таке ж сильне враження, як би, скажімо, машина дредноута або океанського лайнера.
Мене дивувало, що з такої жорстокої сутички в матроському кубрику Вовк Ларсен вийшов із порівняно легкими ранами. Я пишався, що зумів добре поперев’язувати їх. За винятком двох серйозних ран, решта були просто садна.
Удар, що звалив його за борт, розсадив йому шкіру на голові. Рана була кілька дюймів завдовжки. За його вказівками я ту рану промив і зашив, спершу зголивши коло неї волосся. Одну литку було в нього розірвано, ніби її пошматував бульдог. Хтось із матросів, сказав він мені, вчепився в неї зубами з самого початку сутички і так тримався весь час; Ларсен потяг його за собою нагору, до люка, і тільки там зміг його скинути.