Я багато разів бачив за столом, як він ображав котрогось мисливця спокійно й байдуже, а тоді зацікавлено зважував його вчинки, відповіді, злостиві гримаси. Мені, що розумів, у чому тут річ, це здавалося смішним. Що ж до вибухів його власного гніву, то я був певний, що то не справжні, а вдавані емоції, що то експерименти, просто маніра, до якої він удається в стосунках з людьми. Після смерті його помічника я, либонь, жодного разу не бачив Ларсена не в жарт сердитого, та й не хотів би, правду мовивши, бачити, як виявляється страшна сила цього чоловіка.
Коли вже зайшло за його примхи, то я розповім, що трапилося з Томасом Магріджем у кают-компанії, і, до речі, докінчу про той інцидент, що я був торкався його.
Якось по обіді, що був опівдні, коли я кінчив прибирати зі столу, трапом до кают-компанії зійшли Вовк Ларсен і Томас Магрідж. Хоч кок і мав закомірок, хід до якого був з кают-компанії, але в самій кают-компанії він ніколи не важився довше стриміти і прошмигував туди й назад раз-другий на день, мов полохливий привид.
— Отже, ти вмієш грати в "наполеона"? — з відтінком якогось задоволення в голосі сказав Вовк Ларсен.— Я так.
і думав, ти ж англієць. Я сам вивчився його на англійських суднах.
Томас Магрідж, цей докінчений бевзень, був сам не свій від такої честі, що капітан по-товариському розмовляє з ним. Його чваньковиті міни й ретельне намагання поводитись невимушено, як людина, що, мовляв, народилася для кращого життя, викликали б огиду, коли б не здавались такі смішні. Він зовсім не завважував моєї присутності, йому було просто не до мене. Мені навіть важко вгадати, які блаженні видива пролітали перед його безбарвними водявими очима.
— Принеси карти, Гампе,— наказав Вовк Ларсен, коли вони сіли за стіл.— Та подай сигари й віскі — візьмеш у скриньці в мене під ліжком.
Повернувшись, я ще встиг почути, як Магрідж закидав на здогад про якусь таємницю, пов’язану з його народженням, що, мовляв, він син джентльмена, але збився з путі,
і йому навіть платять за те, щоб він не повертався до Англії. "Добре платять, сер.— провадив він,— аби тільки був якнайдалі від них".
Я приніс звичайні чарки, але Вовк Ларсен насупився, похитав головою і жестом показав мені принести склянки. Він налив їх на дві третини нерозбавленим віскі — "джентельменським питвом", як сказав Томас Магрідж,— і вони цокнулися склянками за славну гру "нап", запалили сигари й почали тасувати та здавати карти.
Вони грали па гроші, дедалі збільшуючи ставки. Пили віскі, випили геть усе, і я мусив принести ще. Я не знаю, чесно грав Вовк Ларсен чи махлював (він на все здатний), але він раз у раз вигравав. Кок частенько ходив по гроші до свого ліжка, і все це з великою пихою, однак приносив лише по кілька доларів. Він осоловів, став нецеремонний, погано бачив карти і ледве на стільці сидів. Вирушаючи вже вкотре знову по гроші, він схопив Вовка Ларсена масним пальцем за петельку й тупувато забубонів:
— В мене є гроші, в мене є гроші! Я ж вам кажу,— я син джентельмена!
Вовк Ларсен не був п’яний. Хоч він і вихиляв склянку за склянкою, до того ще й наливаючи їх ущерть, та на ньому те зовсім не позначалося. Здавалось, що й кокові витівки його зовсім не тішать.
Нарешті, голосно заявивши, що він може програвати, як джентльмен, кок поставив на кін останні гроші і програв. Тоді схилив голову на руки й заплакав. Вовк Ларсен цікаво подивився на нього, наче мав замір проаналізувати його, але раптом передумав — бо, певно, вирішив, що тут, власне, й аналізувати нема чого.
— Гампе,— звернувся він до мене підкреслено ввічливо,— будь ласка, візьміть пана Магріджа під руку й допоможіть йому вийти на палубу. Він почуває себе не дуже добре.
— І скажіть Джонсонові вилити на нього кілька відер морської води,— додав він тихіше, так, щоб тільки я чув.
На палубі я передав пана Магріджа двом матросам, що весело вишкилили зуби, почувши про капітанів наказ. Пан Магрідж усе бурмотів сонно, що він син джентльмена. Сходячи до кают-компанії прибрати стіл, я почув, як він вереснув, коли на нього линули перше відро води.
Вовк Ларсен лічив виграні гроші.
— Якраз сто вісімдесят п’ять доларів,— сказав він го-лосно.— Я так і думав. Злидень прийшов сюди без шеляга в кишені.
— І те, що ви виграли, належить мені, сер,— сміливо заявив я.
Він глузливо осміхнувся і відповів:
— Я теж, Гампе, вчився свого часу трохи граматики Й думаю, що ви плутаєте форми часу. "Належало мені" треба було вам сказати, а не "належить мені".
— Це питання не граматики, а етики,— відповів я.
Минула якась хвилина, поки він відповів.
— Знаєте, Гампе,— звільна почав він, мовлячи поважно і з відтінком смутку в голосі,— це вперше зроду я чую слово "етика". Ви і я — нас тільки двоє на цьому судні знають його значення.
— Колись,— провадив він, помовчавши,— я мріяв вести бесіди з людьми, що розмовляють такою мовою, мріяв підвестися над життям, серед якого народився; я мріяв про товариство людей, що розважають на такі теми, як етика. І ось уперше я чую це слово з живих уст. Але все це між іншим, бо ви не маєте рації. Це питання не граматики і не етики, а просто факту.
— Звісно,— сказав я.— Те, що гроші у вас, це факт.
Його обличчя засяяло. Йому, певно, сподобалась моя проникливість.
— Але ви відхиляєтесь від суті питання,— вів я далі,— що пов’язане з правом.
— Он воно як! — зауважив він, скривившись.— Я бачу, ви ще вірите в такі речі, як право, як правда і неправда.
— А ви? Не вірите зовсім? — спитав я.
— Ані на крихту. Сила — це право, ото й усе. Хто кволий, той неправий. Або можна приблизно ще так: добре бути дужим, і погано — кволим. Ще краще сказати: дужим бути приємно, бо це вигідно; а кволим бути неприємно, бо це невигідно. Ось на разі — мати ці гроші приємно. Це добре для того, хто має їх. І тому, мігши мати ці гроші, я скривдив би себе й те життя, що в мені, якби віддав їх вам, відмовившись від приємності мати їх самому.
— Але ви кривдите мене, беручи їх,— заперечив я.
— Зовсім ні. Одна людина не може скривдити іншу. Вона може скривдити тільки себе саму. Я бачу, що завжди вчиняю кривду, коли враховую чужі інтереси. Невже ви цього не розумієте? Як можуть дві часточки закваски вважати себе скривдженими, коли вони одна одну хочуть пожерти? Це ж закладене в їхній природі — намагатися когось проковтнути і не датися проковтнути. Коли вони відступають від цього закону — вони чинять гріх.