Хлопчик у драних вицвілих трусах розмахував лозиною. Ту лозину він виламував дуже довго й важко і ще й зараз переживав радість тої миті, коли вона нарешті відчахнулася і схвильовано затремтіла в його руці. Хлопчик вимахував лозиною, милувався, що на ній така ніжна зелена шкірка; вона не облазила навіть тоді, коли він шльогав кропиву та високу лугову траву.
Поруч із ним ішла дівчинка в легких сандаликах, з бантиком у коротких кісках і в білому сарафані. Вона уважно слухала товариша й іноді, коли щось у розповіді надто її вражало, здивовано розводила руками і навіть розчепірювала пальці.
— А потім я побачив море.
— Море? Яке воно?
— Голубе… Голубе-голубе. Ми їхали машиною. Я спочатку подумав, що то небо.
— А море схоже на небо?
— Тільки коли воно голубе.
— А коли йде дощ, тоді яким стає море?
Він не бачив моря в негоду, а тому й не знав, яким воно тоді буває.
— Мабуть, також голубим,— висловив здогад.
— Ні, ні,— заперечила вона.
— А яким же?
— Не знаю. Я не бачила.
— Може, чорним, таким, як грозове небо?
— Ага!
В її погляді світилася гостра, весела радість. Їй подобалося, що море з голубого стає чорним. У їхньому селі не було ні моря, ні великого ставка. Протікав лише дрібний ручай. Але він ніколи не міняв своїх барв. Він завжди був сумно-зеленкуватим.
— Скажи, а море буває... жовте?
— Жовте?
— Атож, жовте!
— Не знаю... Ага, пригадую. Одного разу був дужий вітер, хвилі билися в кручі, розточили глину, і вода біля берега була жовта.
— То біля берега, а далі, далі?
— Ні, далі воно не було жовте...
— А скажи,— її очі знову сповнилися жадібної цікавості,— море не було... червоне?
Він аж зупинився від здивування. Його вразило запитання.
— Червоне? — перепитав він і на мить уявив перед собою багато-багато диких маків, що пелюстковим червоним вогнем запалили простір до обрію.
— Ага, червоне! — гаряче видихнула вона, розуміючи, що він пригадує, бо, можливо, й бачив море червоним.
— Ні, не бачив,— журно сказав він.
— Не бачив,— зів'яло повторила вона.
— Воно не буває червоне.
Тоді вона зупинилася і невдоволено, роздратовано застукала сандаликами об стежку.
— Буває, буває! І червоне, і жовте! Мені мама казала, що є червоне море і жовте!
— Є червоне море?
— Авжеж. І жовте.
Тепер вони дивились одне на одного, неначе вперше бачились. Їх обох здивувало те, що вода може мати різні кольори, як веселка. Але чому ж тоді річка в їхньому селі завжди залишається сумно-зеленкуватою? Невже тому, що біля неї, в лугах, ростуть зелені трави, зелена лепеха, зелений рогіз, зелені дерева?
І дівчинка дуже пошкодувала, що вона не бачила моря. Вона неодмінно зуміла б застерегти різні кольори. Можливо, море від хлопчика ховалося. Тоді, коли він дивився на нього, воно було голубе. А тільки варто було йому повернутися до нього спиною, і воно ставало... оранжеве!
— А ти повертався до моря спиною?
— Спиною? Навіщо?
— Треба!
— Повертався, здається...
— А потім швидко оглядався назад?
— Ні.
— Ет! — невдоволено вигукнула вона.— Треба було підглянути за ним через пальці.— Та й махнула невдоволено рукою.
Тоді хлопчикі відчув себе скривдженим. Він не любив, коли його ставили в незручне становище. І це тоді, коли він бачив море на власні очі, купався в ньому, а вона не бачила нічого, крім оцієї сумно-зеленкуватої річечки. У нього запекло в горлі, засвербіло в очах, і він, не роздумуючи, замахнувся лозиною і боляче шмагнув дівчинку. Від несподіванки вона присіла, наставила перед собою розчепірені долоні, неначе захищаючись від нового удару, що неминуче мав присмоктатися до її ніжного, худого тіла. Очі в неї збільшилися, налившись раптовим сліпим страхом, і вона нічого не могла вдіяти ні з очима, ні з руками, ні з слабким тілом, яке покірно й злякано чекало на новий удар.
Лозина ще хилиталася в хлопчиковій руці, зблискуючи на сонці глянцевитою шкіркою, яка не облазила, коли він шмагав по травах, і зараз не облізла, не полупилась, хоча він ударив по ногах дівчинку.
Тепер хлопчик сам не розумів, як усе це сталося, в ньому пробудилась жалість, він хотів зробити дівчинці щось приємне, сказати вибачливі слова. І він сказав:
— Чому ти не плачеш?
Вона не відповіла, тільки стежила за ним, не кліпаючи.
— Я не хотів...
Вона знову нічого не відповіла, тільки очі з великих, круглих повільно ставали звичайні, а з них невидимо почав щезати негарний сліпий страх.
Дівчинка несподівано посміхнулася кутиками уст.
Хлопчик спіймав отой усміх, жалісливо скривився, присів, і їхні голови опинилися зовсім близько, і він на самому денці її очей побачив по одній маленькій сльозинці.
— Я більше не буду,— сказав він тихо, проникливо, вкладаючи в ці слова усе гарне й світле, що було в його душі.
Дівчинка посміхнулася широко, очі раптом спалахнули іскрами, виповнившись сміхом, вона прожогом підхопилася і застрибала біля нього:
— А мені не боляче! Не боляче! То я так...
Він дивився на неї знизу вгору, стежив, як метляється її бантик, як біля загорілих ніг хвилюється сарафан.
— А мені не боляче!..
І тоді в ньому пробудилося ще інше невдоволення. Не від свого вчинку, ні. А від того, що вона його обманула, обвела кругом пальця. Вона прикинулась. Їй не боліло!.. Він і вірив, і не вірив їй. Але чому ж тоді вона зробила такий рух руками, і чому тоді в неї стали такі незвичайні, великі очі і на денці в кожному тремтіло по маленькій, гострій сльозинці?
— То я знічев'я тебе вдарив...
Вона, не слухаючи, пішла вперед по білій сухій стежині, на якій валялися затоптані стебла трав. Він постояв трохи, стежив, як вона йде, тримаючи руки трохи відстовбурченими від плаття, неначе боячись забруднити його чи бодай торкнутися. Далі й собі рушив.
— А на морі я згадував тебе...
— Мене?
— Еге.
— А як ти мене згадував?
Він на хвилину задумався. Як же він її згадував?..
— Ну, так, розумієш... Як ми ходимо до школи. І на уроках у класі... А де ти була, коли я був на морі?
— Я їздила на машині.
— На легковій?
— Еге.
— І багато?
— Багато. Пригадуєш отого дядечка, що часто приїздив до нас у село з району? Коли він мене зустрічав, то завжди вгощав цукерками.
— Білявий, він сміявся весь час? Шкутильгав на ліву ногу, то на паличку спирався?