Морозів хутір

Сторінка 66 з 142

Самчук Улас

Бурні, сильні атаки! Шалені цілунки. Далі всі без черги й порядку ввалюються в ґринджоли, коні з копита рушають, писк і крики, Афоген Васильович звалюється в сніг, його підбирають, Василько й Михайло репетують, і ціле товариство, освітлене місяцем, мчить понад лугом у напрямку хутора. У затоці під лісом залишилось на снігу два вогні, що спокійно, вкриваючи кожний вуглик білим попільцем, засипали під шум здивованих сосон. З півночі тягло гостро-колючим, підступно-неспокійним вітриком.

V

На подвір’ї Морозів нагло зчинився гамір. Товариство розбилось на два воюючі табори. Причиною була Ольга. Ні з сього, ні з того вона раптово заявила: — Я більше не хочу! Я не хочу! Я так не хочу!.. Я йду додому. — Олю! Таж будуть танці, — вмовляє Іван. — Як то буде без вас?

Ні, ні, ні! Йде — і годі. Тато й мама — їх діло, а вона йде.

Микола Степанович і Сопрон відкололись одразу і похитались у темну безодню дверей. Решта канівців лавою повела наступ: Ольга осамітнена. Вона круто, задиракувато, з піднесеною головою, повертається, як це вміють робити тільки химерні дівчата, і йде. Мар’яна побігла по Андрія. Той випрягав коні і не був учасником драми.

— Андрійчику! Голубчику! Ольга втекла!

— Як? — здивувався Андрій і вибіг зі стайні. — Куди?

— Побігла додому! Доженіть, заарештуйте і приведіть!

Андрій з місця зривається, розгойдує довгі ноги і зникає за рогом будинку. Ольга вже маячіла маленькою темною точкою. Молочний місяць лудить принишклу білість снігу і кидає слабенькі тіні. Андрій розгонно наближається.

— Олю! Ви куди.

О, ні. Ольга не з таких. Вона ще збільшила поспіх.

— Ольго. Ви сердитесь. Ви ображені. — біжить, сховзається і лопоче Андрій. — Ольго! Молю і благаю! Вибачте. Я… Я… Ну, верніться! Ось упаду на коліна…

— Йдіть геть! — виривається з неї викрик, що нагадує голос підстріленого яструба. — Я вас, не… не… не люблю! — і вона затремтіла, і все, здалося їй, здригнулося, навіть земля.

— Олечко! Простіть! Ви ж філософ. Ви ж умієте пізнавати ці речі. Ви ж тонкий психолог. Я був, дійсно, страшним недотепою, просто раб і ницість. Вичуйте і даруйте великодушно мою ганебність, киньте мені шматок милосердя. Зробіть це, як ображена мудрість з висоти, з погорди до немічних. Я впаду і буду повзати червом під вашою ногою. Там, у тому он вікні, жде на вас світло, і там будуть танці, і вас там не буде. Вибачте і поверніться! Благаюююю!

Вернись до мене, дівчино, Коханна ханааана! Хула моя зітханна Обернеться в осанну! Вони бігли все далі і далі. За ними бігли зліва маленькі тіні. Андрій говорив, говорив, говорив.

— Ну, чому ви нас кинули? Яка причина? Небеса, пекло, Люципер! Невже хочете зірвати землю з гаків і жбурнути її в пащу безодні? А бачили ви, яким чудовим маєстатом горів Афоген Васильович, і чи чули, які медові слова лились Ніяґарою з уст того прекрасного нащадка пасічника Рудого Панька…

— Ха-ха-ха! — вибухнула Ольга і зупинилась.

— Браво! — крикнув Андрій. — Замовив! Кров перестала текти! Рана гоїться. Буде життя! Падімо на коліна і молімось усім лицям святої трійці. Але ви мудро вибухнули цим дезертирством. Ви кинули мені в лице ганьбу, і я трагічно пережив нікчемність молодості. Але тепер — тільки кругом марш! Напраааа-во! Вправо глянь! — він схопив її під руку і різко повернув. Все закінчилося бурею сильного, звучного, молодого реготу, що стрімко розносився та розсипався по лудженому місяцем лузі.

— І ви, Андрію, повірили, що я, так звана Ольга Лоханська, кинула б це товариство, ці танці і побігла б додому? — казала вже зі зневагою в голосі Ольга, йдучи з Андрієм під руку.

— Така легковажність, як ваш покірний слуга, до всього ставиться з повним довір’ям у надії, що довір’я, — це риса не тільки, так би мовити, шляхетних, а одночасно і користолюбних, які продають цю чесноту на базарі наївним у надії дістати нагороду не тільки тут, в намацальній монеті, але й там високо, де, можливо, перебуває "життя вічне".

— Ах, ви! Егоїст!

— Що це слово значить?

— Себелюбець!

— Цитьте! Не вбивайте мене до кінця. Виконую наказ: я воїн насильства, що наказало нам бути тут. Я біг і догнав, і веду Олю-Олечку-Олюсю-Олюсечку-Олюсенятко! Я біг, битий бичем тривоги, в безлюддя і просто не хочу вірити, що той гарячий шматок життя у моїх руках і що ми тут ось самі — кричіть, як хочете — і я можу з вами робити, що тільки мені заманеться! На моєму боці правда і сила.

Ольга реготала і не могла зупинитися. Вона навіть не дуже чула безладні слова, їй було просто добре.

— Ну, добре! Ну, вже добре! Мовчіть! Я це все спровокувала! Ви мене ганебно, Андрію, лишили з моїми химерами. Це було жорстоко. Ви бігли кудись з Мар’яною.

— Мовчіть! — сказав Андрій.

— Не буду!

— І це ви така позитивістка?

— Ви звідки знаєте?

— У мене великі вуха.

— Ви все чули?

— Що мав робити?

— Я ж розмовляла не з вами.

— Мені здавалось інакше.

— Зарозумілість.

— Припустімо. І що з того?

— Ха-ха-ха!

— Це та найкраща відповідь. Мефісто сміявся, коли не хотів відповідати.

— А що ті скажуть?

— Вони всі п’яні, а ми, навіжені, їм докажемо, що вміємо прекрасно танцювати. Протанцюємо до ранку і — точка. Уявіть, як приємно танцювати до скону, до останнього подиху. Я десь читав, що один дотанцювався до смерті.

— Це захоплююче!

— Він умер від розриву серця, бо побачив у дзеркалі, що його жінка цілується з іншим танцюристом.

— Ха-ха-ха!

— Це дійсно смішно, а разом з тим, повірте, трагічно, бо все-таки сюди вмішалася смерть!

— Мар’яна краще від мене танцює.

— Залишим Мар’яну… Ви знаєте… вашому кавалерові, що також краще танцює. Ви ж знаєте, що Іван був свого часу блискучим офіцером.

— Він і зараз блискучий.

— Ні. Він уже матовий в кращому розумінні. Не все, що блищить, блищить.

— Певно.

— Ви мене розумієте з півслова, Ольго Миколаївно! Дозвольте вас, вельмишановна, так величати.

— Не дозволю, Андрію Григоровичу.

— Стійте! Погодіться, що той освітлений будинок у снігу, в ялинах, залитий олією місяця, цілком гарна штучка.

— Моя мрія, вибачте…

— Дивіться, дивіться! Афоген Васильович у світлі вікна! Цілує! Наталю Петрівну!

— Ви смієтесь?

— Ніколи. Тішуся. Далі, далі! Хай живе ясність!