II
Першим, хто її порушив, був Іван. Він встав найскорше. Властиво, він майже не спав. Коло дванадцятої він уже був на ногах. Пішов надвір, витяг легкі залубні на одного коня, запряг сірого і коло першої виїхав.
За цей час у Івана постало цілком виразне рішення. Не має тратити часу. Конечним є діяти. Треба оформити себе, треба скріпити стан господарства, треба ще раз продумати, що робити в зв’язку з розвитком революції. Він мусить дивитись у вічі дійсності і не може на все махнути рукою.
Він їхав швидким чвалом. По дорозі зустрічав мало людей. З огляду на морози, їхав навпрост через луги. Річки і болота замерзли, і ледве помітна колія від саней вела його просто до переїзду напроти Канева.
Біля переїзду також порожньо. Тепер ідуть просто через Дніпро по льоду, тому немає стовпища людей. Деякі окремі підводи у святочному вирядженні квапляться кудись у гості на хутори. Між ними трапляються військові при зброї. Сірі їх ще з царської армії шапки задавакувато заламані назад. Інколи проїде веселе, шумливе товариство з вигуками та піснями. Коні весело мчать, розбиваючи сипкий сніг…
Іван скоро прибув до Лоханських. Там, здається, його вже чекали. Всі дома. Доктор, Марія Олександрівна, Мар’яна і Ольга. Крім того, в них, чи, властиво, в Ольги, були дівчата, що поприїздили на вакації зі шкіл.
Івана зустріли з вигуками. Микола Степанович тричі, як велить звичай, почоломкався. Відразу пішли до їдальні і так само відразу випили з дороги по чарці, щоб загрітися. У кімнаті Ольги сміхи… Там щось грають. Розчервоніла Ольга увігналася, майнула короткою темно-синьою спідничкою.
— Добридень, Іване Григоровичу! Дуже у вас там багато снігу?
— Ось, Ольго Миколаївно, як приїдете до нас — побачите, — сказав Іван.
— А хіба мені можна? — кинула вона демонстративно… — Тато й мама постійно держать мене під замком…
— Го-го-го! — заіржав басом Микола Степанович.
— На цей раз, будемо надіятися, вони вас відімкнуть.
Марія Олександрівна сказала: — Наша Ольга дуже поволі виходить із дитинства…
Ввійшла дуже елегантна, чиста і яскрава Мар’яна, і мова перейшла на інше. Іван встав. Він був напружений і навіть злегка почервонів.
— З Різдвом Христовим вас, Мар’яно Миколаївно, — сказав Іван, потиснув Мар’яні руку і залишився стояти.
— Дуже гарно, що ви нас відвідали… І то якраз тепер, — сказала Мар’яна.
— Я маю підступні плани, Мар’яно Миколаївно, — сказав Іван, злегка нахиляючися наперед.
— Сподіваюсь, це ніяка таємниця, — посміхнулась Мар’яна.
— Маю намір забрати вас усіх до нас на хутір..
— І навіть мене, — докинула Ольга.
— Ми годимось, тільки не сьогодні, — сказала Марія Олександрівна.
— Завтра, розуміється. Сьогодні вже пізно.
— Так, Іване Григоровичу, за ваше здоров’я, — наливав у межичасі Микола Степанович. Творилась тепла і дружня атмосфера. Прийшли приятельки Ольги — дві білі, виплекані панни з ніжними голосами. Вони з ентузіазмом розповідали про свої гімназії, про останню моду шапочок замість капелюхів, про всілякі гімназіальні справи.
Всім це було дуже цікаво. Наприклад, останній бал у гімназії. Панна Рая казала: — Перш за все наша директорка вибрала найкращу залю. Залю мужеської гімназії. Грала міська оркестра під керівництвом Залозниченка. Танцювали вальс, мазурку, падеспань… Ах, це було прекрасно. Танцювали не до четвертої, як було написано, а до шостої години ранку. Коли ми йшли додому, в вікнах уже світилося…
— Го-го-го! — сміявся басом Микола Степанович. — Молодь! — казав він філософськи. — Що то з неї ще буде?
— А були також офіцери. Були студенти університету, гімназисти старших кляс… Семінаристи духовної семінарії…
— Молодь, молодь, — басив Микола Степанович. — Іване Григоровичу! Чи не були і ми такими? Так дай, Боже! — підняв він чарку.
Іван був випростаний. Перед цими молодими дамами у ньому щось верталося з часів його офіцерства. Він говорив мало, слухав і наслідував Миколу Степановича, коли той глибокодумно підносив свою чарку. Кожний його рух при тому мав символічне значення. Мовляв, так давай вип’ємо! Хай хтось там знає, що і ми були…
Надходив швидко вечір, робилось темно. Чути, як по місту колядують. До будинку Миколи Степановича підходять і підходять гурти колядників "зі звіздою", то знов "з дзвінком", їх не пускали до кімнат. "Рождество твоє, Христе Боже наш", — досить сирими і похриплими голосами виспівували вони. Марія Олександрівна виходила і давала їм п’ять чи десять карбованців… Більші діставали більше, менші — менше. Без огляду на їх мистецтво співу…
Іван мусить їхати додому і по дорозі має ще заїхати до Левицьких. Йому хотілося поговорити з Мар’яною, але не було нагоди. Він встає і заявляє, що мусить покинути товариство. — Мар’яні Миколаївні пропоную прогулянку, — говорить він, прощаючись.
Згода. Мар’яна одягає своє лисяче з котиковим коміром хутро, голову зав’язує чорним шерстяним шалем. Їх проводять. Ольга повна заздрості. Забрязкали балабони[21]і по короткому часі сани бігли вниз Полтавською, повернули вправо, переїхали місточок потоку Дунайця і біля Спаської церкви виїхали на Побережжя.
Копита Сірого м’яко торкаються в’їждженої дороги. Твердий, холодний місяць розлився по зарвах і деревах. Гора Московка закриває обрій справа. Сади вириваються несподівано, здається, дряпають галузками небо і тікають назад. Зліва дніпровий берег, а там, далі — ледве помітна, замерзла пристань.
Яке напруження! Мають вирватись слова. Думка горить і бушує. Іван міцно тримає віжки коня, уста його затиснені. Мар’яна чує ту беззвучну мову, вітер ріже їй обличчя, і вона нахиляється вперед.
— Вам холодно? — питає Іван.
Він вдоволений, що вирвались якісь слова.
— Ні, — чує її голос.
Він дивиться гостро вперед і кидає перед собою слова: — Мар’яно! Мусимо рішитись! — каже він і цвьогає коня. Кінь прискорює біг.
— Я рішена! — каже в муфту Мар’яна.
— Дякую. Я тепер вільний! — і він знов цвьогає коня, кінь біжить навзаводи, іскристо мигає перед очима сніг. Здається, він хоче щось дігнати, що від нього тікає і що ось-ось буде йому належати.
І щойно коли доїхали до лісу і повернули вправо і під гору, Іван стримав коня.
— Я сьогодні щасливий, — кострубато, захлинаючись, казав Іван. — Я чую себе. Довго на це чекав…