Як приємно і радісно підходити до цього місця на землі! Василько вже не раз це пережив. А зараз йому здається, що він виривається з якогось мокрого, темнющого підземелля і біжить туди, де всемогутній дід, де тітка Таня і так багато світла, тепла та різних добрих-предобрих речей.
Вже здалека видно, що головний будинок хутора ясно освітлений. Це річ зовсім незвична. Тітка Таня, що не має досить нафти, робить таке неспроста. Світло світиться і в великій кімнаті, і в малому передпокої, і навіть у вічно замкненій, найбільшій кімнаті, яку в Морозів називають "гостинна".
— І що ж це може дійсно бути? — думає Василько. — А може, щось лихого, а він так даремно тішиться.
Лякається цієї думки, гонить її відразу. Не може бути. Тітка Таня і дід уже знають, що роблять. Василько пружить майже останні свої зусилля, з нього вже тече так само піт, як з неба дощ, і все це змішується за коміром, на устах, на бровах. Натомість язик у роті не повертається, так там висохло.
І зненацька проти нього біжить Кудлай. Це ціла гора — той "собарно", як на нього іноді любить казати Омелянчиха. Він наскочив на Василя з розгону і мало не повалив.
— Кудлай! — викрикує Василько в темноті, але він йому, тому собаці, від душі вдячний, бо це ж вже шматок дому. Це тепле, живе єство, що вміє живо і сильно любити. Ось вони вже біжать разом у браму, між тополями, біжать калюжами попід бозом до заднього кухонного входу. Ще кільканадцять швидких кроків — і вони вже в кухні.
Першою зустрічає його Горпина. Завжди обдрипана, у старій, земляної барви, спідниці, вона сьогодні одягла нову запаску. Василько нагадує топленика, якого тільки що витягнули з води, але йому не дають відсапнути.
— Василько прийшов! — крикнула Горпина до розчиненої пілки дверей передпокою, і звідти вже біжить довгонога, радісна і збуджена Таня, ніби вона щойно була в танці, швидко цілує Василька, з місця зриває з нього мокре пальтечко, поспіхом пригладжує його волосся. Василько все ще нічого не знає, Таня веде його за руку, ніби він сам не потрапить ходити, йдуть через передпокій, через вітальню, яка до цього часу була вічно замкнута і ще зараз відгонить пусткою; відчиняються двері до гостинної і… о, Боже!
— Це він, Іване, — каже сяюча, радісна Таня. І Василько, осліплений яскравим світлом, приголомшений такою кількістю людей, бачив тільки, що назустріч йому з обтягнутого доморобним полотном м якого крісла встав велетенський мужчина, підступив до нього, взяв, ніби малого, на руки, підняв і міцно, міцно кілька разів поцілував його в мокрі уста і щоки. Ті поцілунки були несподівані, вони були колючі, а, головне, якісь дуже і дуже дивні. Василько вже догадався. Це був його батько.
— Тату! — сказав Василько.
— Сину! — ще раз підняв його батько, обняв і повів до гурту. І тут Василько попав у різні обійми. Дядько Петро з Києва і… ще один, високий, костистий, з великим носом, у чорному. Василько на хвилинку зупиняється.
— Не пізнаєш? — питає високий добродій. — Та це ж дядько Сопрон, — каже батько, і Василько згадав, що це той самий з Сибіру, що має тих Володю, Сашу, Федю, з якими він листується, але яких ніколи ще не бачив.
А який урочистий, величний сьогодні дід! Він надягнув свій довгополий сурдут, старанно розчесав своє біле волосся, свою велику бороду. Він он сидить, ніби князь на троні, і посміхається. Василько поцілував його руку, а дід погладив його, як звичайно, по голові. І після того Василько засоромився і швидко зник за дверима.
Він побіг до кімнати Тані, де звичайно мешкав. Був сильно зворушений і не знав, за що взятися. Чотири роки минуло, як востаннє бачив батька. Спомин лишився досить гострий, бо пам’ятає до найменшої дрібнички, як батько відходив на війну. Пізніше він часто бачив його на фотографіях і на портреті, що його зробив дядько Петро. На ньому батько високий, барчистий, з твердою іспанською бородою, з міцним сокирою носом, одягнений у захисну воєнну одіж, з золотими погонами на плечах. Це і був той офіцер "його імператорської величності", як казав Афоген Васильович.
Незабаром прибігла тітка Таня і забрала Василька назад.
— Ну, чого соромишся, — казала тітка. — Тож тато приїхав. І дядьки…
— То він уже такий, — казав Іван Мороз, коли тільки Василько вимкнув з гостинної. На його обличчі радість і щастя. — А скільки це вже років має твій? — звернувся він до брата Петра.
— Так само дванадцять, — усміхнено відповів Петро. — Ходить до першої гімназії, до третьої кляси, і босячить на Шулявці. Воюють. Б’ються напропале. Поділились на гайдамаків і червоних, а оце раз приходить з отакенським шликом і здоровенним на лобі ґудзем.
— А як же твої сибіряки? — каже Іван до Сопрона.
— О! У мене їх цілий полк! Три хлопці і двоє дівчат…
— Сопрон у нас з розмахом, — каже Петро.
— Ну, як звичайно сибіряк, — каже Іван.
— Ти б їх хоч раз привіз — побачити, — заговорив старий, дебелий батько, чи краще дід, Григор Мороз, що сидить у великому фотелі і на цей раз навіть чомусь курить, хоча до цього часу він майже ніколи не курив на людях. Обличчя його округле, грубувате, з міцним, м’язистим носом. Очі вложені глибоко під чоло і прикриті стрішкою густих волохатих брів.
— Привезу. Ось тільки мине революція, — каже Сопрон. — Володя вже тепер хотів їхати. Кінчає гімназію.
— То він уже нашого Андрія випередив, — каже Григор.
— У нас не було перерви. Але мені трохи тяжкувато їх вчити.
— В Сибірі? І тяжкувато? — здивувався Петро.
— Я дістаю всього сто двадцять рублів. А три душі челяді, двір, господарство. Все йде, як то кажуть, на вогонь.
Сопрон найвищий за всіх. Він не скінчив школи і став машиністом-залізничником. Служив спочатку, перед війною, в Саратові, але як збільшилась його родина, перевівся до Хабаровська, щоб дістати більший "оклад". Водив транссибірський експрес.
Не встигли привітатися свої, як почали з’їжджатися покликані з приводу такого важливого випадку гості. Таня послала коні по свою приятельку Мар’яну Лоханську з Канева, а з нею також прибув знаний навкруги капітан Водяний. І Лоханська, і Водяний — цікаві молоді люди, приятелі Татяни ще з Петрограду. Перша — товаришка по університету, другий — добрий старий знайомий, кавалір і гвардієць, герой війни, відзначений Георгієм за хоробрість та добру службу цареві й батьківщині. Лоханська — дочка лікаря з Канева, Водяний — син дячка з Андрушів, з тих самих Андрушів, з яких походить також старий Григор.