— Води! — вирвалося знизу тяжке, зім’яте, майже підземне слово.
— Омелянчихо! — крикнув старий в напрямку вікна, ноги розставлені, очі залиті гнівом. У вікні з’явилась Омелянчиха. — Води! — заревів старий, а сам стояв на місці, ніби боявся, що від нього втече ця бідна, скорчена людська подоба. Він не знав, що з ним робити. Розтоптати його — чи впасти й обняти, як сина, кричати над ним на цілий світ.
— У! — казав безрадно старий. — Коли б я міг віддати тебе твоїй матері!
Старий зробив зусилля, міцно взяв за плечі людину на землі і трохи її підняв. По стоптаній, поруділій жижавці, по рештках листя конвалій та барвінку лежали червоні згустки, а з пірваної блузи, що нагадувала барвою землю, біля лівого плеча далі лилася червона, аж темна, кров.
Григор повернув людину навзнак. Через перелаз, високо піднявши спідницю, бігла Омелянчиха. Старий вирвав з її рук глечик: — Тебе не дочекаєшся! — і злив з нього трохи води на кров, а потім упав на коліна і приложив краї посудини до блідих, уже тісно закритих уст людини. Вода полилась обома кутами рота і потекла до вух. Кров на лівому плечі, що спливала патьоками під пахви, перестає текти. Очі щільно закрились, і повіки швидко бліднуть. Земляна, спітніла блуза насякає мастким клеєм.
— Омелянчихо, давай там намітку! Спливе кров’ю! — крикнув ще раз дід. Омелянчиха знов побігла через кропиву до перелазу, а старий все лив на сині губи воду, потім нагло встав:
— Ех! Нічого не вийде! — і з серцем брязнув глеком об землю. Мав розчавлений, страшний вигляд, чогось довкруги шукав, наступив на череп’я глека і раптом зупинився. Відсунув ногу набік, внизив погляд у землю, нагнувся, підняв кілька черепків, затиснув міцно їх у кулаці і злобно поглянув на мертвого. Старий, здавалось, дивився з безмежних висот на маразм землі, він ріс, мов гора, здіймався під хмари і звідти вниз, на цілий світ зі стогоном кричав:
— Що я зробив! Боже, що я зробив!
Від перелазу з чистою білою наміткою, переступаючи незграбно кущі, бігла Омелянчиха, а Григор кинувся, мов несамовитий, і не своїм, густим і захриплим, голосом кричав:
— Дурна! Не могла подати іншої посудини. Дивись! — і сердито ткнув до неї правицю з черепками.
Мав вигляд величний і разом з тим смертельно пораненого, що з останніх зусиль, хитаючись і хватаючись за повітря, тримається на ногах. Сині його очі посіріли і налились таким гнівом, що здавалося — з них вибухне полум’я. Шарпком зірвався з місця і, широко переступаючи через кущі, швидко пішов до перелазу.
Омелянчиха не може прийти до себе. Вона не знає, що саме сталося. Збоку залита червоною гущею, зім’ята і брудна, з розкиданими, ніби вони поламані, руками, нежива людська істота. Погляд старої проховзнув над трупом і зненацька зупинився на полив’яних черепках.
— Господи! — вирвалось у неї з зойком. — Та це ж той самий! Це був "той самий", що його сорок чотири роки тому Григор купив на базарі в Каневі і подарував своїй Катерині на знак першого знайомства.
І коли, спотикаючись, ніби підстрелена, повернулась Омелянчиха на подвір’я, з города через гарбузи і частокіл гнався Іван — весь червоний, очі великі.
— Омелянчихо! Біжіть! Мар’яна!.. — кинув він кілька слів і погнався під повітку, вихопив одною рукою за дишель малий віз, увігнався до стайні, схопив за гриву сиву кобилу, накинув на неї шлею, прип’яв до орчика, сів і з місця пустився вчвал. По дорозі кричав:
— Як прийдуть хлопці, хай внесуть її до хати! — але на подвір’ї не було нікого, крик ударився об стіни і заглух, а Омелянчиха з Григором уже бігли десь туди на город, де під кущами вишняку, біля кукурудзи, на оберемку отави лежала в тяжких корчах Мар’яна.
— Матінко Божа! Та же це їй ще не пора! — стрибаючи через головки капусти, лячно сама до себе казала Омелянчиха.
Незабаром повернулись засапані, спітнілі хлопці. Двір пусткою, всі двері навстіж, всі вікна вибиті, всі речі під ногами. З полів вернулися засмаглі дівки, Іван привіз акушерку, пригнався, як стій, Микита, і все заповнилось людьми, гамором, викриками. До Ліпляви на станцію ввігнався денікінський роз’їзд, від Прохорівки йде наступ, б’ють гармати, Дмитро, спльовуючи і пересипаючи мову поганою лайкою, спішно оповідає, як було. Гнали. Як зайців. Усіх вистріляли — сам бачив. Голобенко отам, на Сидоровій межі — Тьху!
— Бий тебе сила Божа!
Але в цей час ніхто вже не думає про Голобенка. Он там далі за кущами, куди по черзі бігали таємниче стурбовані жінки І куди скісно з-над задньої клуні світило сонце, рожала Мар’яна. Трохи збоку в кукурудзі, смішний, розтріпаний і безрадний, ніби вкопаний, стоїть і не дихає великий, твердий Іван. Піт спливає з того засмаглого чола, засихають потріскані уста, залізно стискаються його величезні і шорсткі п’ястуки.
Для нього зараз нема ні неба, ні землі, ні гамору юрби. Он з-за кущів, ніби повільні краплини води, зриваються й падають стогони, і кожний з них вибирає найдошкульніше місце в нап'ятій душі цієї людини.
А день тягнеться довго і вперто. Над клунями, городами і садом з радісними спалахами викриків вертко шугають ластівки. Над Каневом б’ють гармати. За кожним ударом земля шарпко здригається.
Кінець першого тому
Примітки
[1] Тузен, тузін — дюжина, дванадцять.
[2] Зарва — урвище, круча.
[3] Озерце лиманка (від лиман) — озерце на лимані.
[4] Погарок — предмет вивчення.
[5] Інспірувати — навіювати, надихати.
[6] Еляборат — виріб.
[7] Спінки— запонки на манжетах рукавів сорочки.
[8] Залізко — праска.
[9] Корець— центнер.
[10] Чемерка — старовинний чоловічий одяг.
[11] Торністр — солдатський наплечник.
[12] Кальоші — галоші.
[13] Сильвета — силует, образ.
[14] Консеквенція — послідовність; тут — висновки, уроки.
[15] Респект — повага, пошана.
[16] Негліже — ранкове домашнє плаття, халат.
[17] Куверти — пивні кухлі, бокали.
[18] Газардну — азартну.
[19] Семряга, семиряга, семеряга — верхній селянський одяг із домашнього грубого нефарбованого сукна.
[20] Ткніє — брунькується, пробивається.
[21] Балабони — дзвіночки.
[22] Дщері — дочки (старослов.).
[23] Пуделко — шкатулка, коробочка.
[24] Інтенція — намір, ціль.
[25] Дискретний — обережний, делікатний. оглядний.