— Як мотилиця, — вставив своє Микита, — до овечої голови. Всі засміялися, згадали, що не для цього вони зібралися тут, і змінили тему.
Ольга, Андрій і Наталка негайно опинилися в саду. Було привабливо, сухо під ногами і вогко-тепло в повітрі. Ольга — в легкім убранні, Андрій — у гімназіяльній блузі, Наталка — в корсетці. Ішли шумливо вгору головною стежкою, дійшли до пасіки і всілись на лавиці під горіхом. Андрій вийняв крашанку.
— Ну, в кого міцніша? — сказав він.
— Давай! — озвалася Наталка.
— Держи!
— Ні. Держи ти.
— Бий.
Наталка цокнула, і її крашанка "пустила".
— А! — гукає Андрій. — Обертай! Тепер я б’ю.
— Ну, бий, — каже Наталка і наставила пуху. Андрій цокнув, і пуха сіла. — Давай, давай! — і забрав битку, але Наталка не здавалась: — Давай ще, — і вийняла нову крашанку.
— А тепер б’ю я, — каже Андрій.
— Товчи. Все одно.
Андрій цокнув, і Наталчина крашанка знову сіла. — І що за лихо! Може, то з гіпсу, — кричить Наталка. — Покажи!
— Ні, бий далі, — перечить Андрій, весь сяє, зуби біліють. Наталка б’є ще раз і ще раз без успіху. — Це, Андрію, не може бути. Покажи!
— На, як не віриш.
Наталка бере крашанку на зуб. — Здається, справжня.
— А тепер б’ю я, — каже Ольга. — Держи.
— Бий! — Андрій міцно тримає крашанку в кулаці. Ольга сильно вдарила, і її крашанка розлилась майже до половини. Всі засміялись.
— Е, — каже Наталка. — Як він держить! Давай ще раз зо мною, але тримай, як слід, отакоо, — і Наталка показала, як він має тримати.
— Бий отакоо, — погоджується Андрій, Наталка б’є, програє знов битку, кидається на Андрія, Андрій з реготом тікає. — Ольго! Держи його. Обман! Це обман! — Андрій регоче, Ольга просить. щоб він дав їй ту крашанку, за що він дістане дві. Добре. Андрій годиться. Дає Ользі свою, бере дві її, пробує кожну на зуб і одну з них наставляє: — Бий! — каже до Ольги.
Ольга б’є вже обережно, і — о диво! Виміняна крашанка "пускає". — Андрію! І що ж це таке? — кричить Ольга.
— Давай, давай, — каже Андрій. — Обертай! — і дістає битку.
— Ти щось, напевно, робиш, — каже з притиском Наталка.
— Чари, — регоче Андрій. — А тепер пропоную перегони з ловами. Цвіт! — торкнув він Наталку і пустився тікати.
— Ні, ні, ні! Наперед скажи, що ти робиш! Ольго. Не біжи! Хай наперед скаже, — завзято перечить Наталка.
— Це таємниця. Патент. Не можна сказати, а як скажу — гріх учиню. Це закляття! Хочеш, Наталко, стягти на себе гнів прокляття?
— Хочу! — визивно кидає Наталка.
— Ні,— крикнула Ольга.
Андрій засміявся, Ольга й Наталка кинулись на "обманщика".
— Держи його! Лови!
Всі біжать у сад поміж деревами, на це навинувся Кудлай, що охоче прилучився до гучного товариства, твориться справжня погоня за Андрієм, що закінчується перемогою дівчат. Андрій пійманий, його в’яжуть хустиною Наталки, дівчата на цілий сад сміються, Кудлай стрибає довкруги.
— Що це тобі нагадує? — питає Ольга зв’язаного Андрія.
— Притчу про бідного, що його побили розбійники, — але без милосердного самарянина.
— А не нагадує, як то ти лежав отам у льоху? Другим разом, Андрію, скажи, щоб тобі підстелили бодай сінничка.
— Другим разом я пішлю їх до тебе, а ти зробиш, як захочеш.
— Всі лежать… Ха-ха-ха! Як баранчики! — регоче Наталка.
— А, по-моєму, це зовсім не смішно, — каже Ольга.
— Для мене, Ольго, все це смішне! Все! Я, Ольго, на все дивлюся отак, — і вона зробила рух рукою згори наниз.
Вийшла з хати Омелянчиха, і по саду рознісся її старечий голос:
— А де це ви — геее! До вечері!
Дівчата розв’язали Андрія, взяли його обаріч під руки, і всі підскоком побігли до перелазу. їм назустріч б’є сонце з-над заходу. Побіч біжить Кудлай. Перед перелазом Андрій виривається від дівчат і з розгону стрибає через перелаз. — Ану, хто з вас таке втне? — гукає він, але не встиг він оглянутись, як дівчата вже летять за ним, Розчервонілі, задихані, всі вони вриваються до їдальні.
Тут уже всі за столом. Молодих зустріли вигуками, зауваженнями, сміхом. Найпаче, здавалось, буяв Микита, що, видно, ввійшов у моду, бо сидів на почесних місцях — поруч графа і старого Григора. Видно було, що багато говорилось і не менше випилось, бо тон голосів, рухи, колір облич проречисто про це свідчили. — Наталко! А підійди лиш! — гукає Микита. — Це моя найстарша! — каже він до графа. — Вона у мене все. І косач, і орач! А як же, а як же… Все! А, знаєте… В нашому мужицькому ремеслі людина всім мусить бути…
Граф був вдоволений знайомством, Наталка також, але все-таки на цей раз у неї не знайшлося належного слова, а щоки її густо почервоніли. Були тут усі — за винятком Василька. Його даремно шукали на подвір’ї. — О! Він ще в полудень подався лугом до Канева, — казала Омелянчиха.
До глибокої, глухої півночі в будинку Морозів ясно горіли вікна, було чути спів, сміх і музику. Не можна було вірити, що тільки двадцять чотири години минуло, відколи по цьому самому місці ступала смерть.
VIII
Свято минуло непомітно. Три дні з усіх сторін світу злітались до хутора звуки великодніх дзвонів. У Морозів було людно, гамірно і весело.
Гірше допало з погодою. На другий день свята сонце звелося, мов живий огонь. Воно палахкотіло барвисто і пристрасно. До полудня рослини погнали перші листочки. Береза, іва, каштан і бузок укрились легким, пінно-зеленавим відтінком. Місцями не витримали й черешні, і окремі їх галузки облипли ясним цвітом. На пасіці з усіх пнів густо й метушливо сипались бронзові створіннячка, що з бренькотом зривались і негайно зникали в пахучих просторах. Кожна окрема квітка діставала гостя, що нечемно топтався по ніжних пелюстках барвистого віночка.
І це тривало до обіду. По обіді з заходу дуже повільно й спокійно висунулась і почала розгортатись по синьому велика, густа, аж чорна стіна. По часі вона засунула і стлумила сонце, зробилось насуплено, повіяло свіжим… На пасіці зароїлось від поспіху поворотців з далеких мандрів.
А потім здалека почули всі неспокійне, попередливе, перше цього року, вурчання… Чорне небо протинали зиґзаґи вогню.
Здавалось, буде буря, але такої не було. Хмара сунула, поволі розсувалася, вурчало й мигало, але, дійшовши до середини неба, хмара перетворилася в густу та сіру поволоку, з якої почав сіяти дрібний, пронизливо-впертий дощ.