— Ви астайотєсь здєсь — і ні шагу с мєста, — падає наказ, і палець указує на коридор. Двоє з них входять до кабінету доктора.
По часі чути, як щось падає, валиться, окремі слова. Це триває, потім виходять і йдуть до спальні, до їдальні, до дівочої і скрізь щось знаходять. — А ґдє золото? — питають по всьому.
— Нєт у нас золота, — каже доктор і відвертається.
— Доктор! Ми всьо знаєм! Ми вас відім насквозь. Ну, ми єщо на ету тему паґаварім.
Пішли. Понесли з собою сувій полотна, дещо білизни, ловецький кожух, дві пари чобіт і книги: "Трьохсотлєтіє дома Романових" та "Цар Іоанн Грозний".
Побіч Лоханських, через двір — більший, поверховий "дом Куніциних". Це ті саме, в яких недавно гостювали знайомі з Петрограду. Це їх "ґарадской дом", а їх маєток — п’ятнадцять верстов відси, на селі. Всі переконані, що там буде все перевернуте догори ногами. Будинок зовсім завмер, і звідти не чути ні одного звуку.
І сталась несподіванка. Ревізія не пішла до будинку. Двоє шукачів відразу побігло до заднього двору і по короткому часі повернулися з якимсь саквояжем. — Таваріщі! Пара абєдать! — сказав один з них, всі всілися до своїх санок і від’їхали.
Це викликало безліч здогадів. Ніхто нічого певного не може сказати, але пізніше виявилось: Куніцина — солідна, тяжкувата пані — з поспіху і переляку зібрала всі свої цінні речі до саквояжу, а їх набралось чимало, і не знайшла нічого кращого, як вийти на задній балкон і все те викинути до куща бозу…
У сутерені того самого будинку жив знаний п’яниця, швець Заруба зі своєю не менш знаною Мотею, що свого часу була в Куніциних покоївкою. Заруби й Куніцини мали поважні конфлікти, і коли злощасний саквояж летів з балкону до куща, Мотя мала нагоду спостерігати це знизу і негайно збагнула, що час її помсти настав. Вона нетерпеливо чекала саней з конячкою, і коли ті під’їхали, вона виставила з вікна свою голову, покликала "товариша" і старанно шепнула: — Підіть отуди за будинок і пошукайте в крайньому кущі бозу.
"Товариш" негайно вислухав Мотю, пішов, пошукав і рішив, що "пара абєдать".
Нагла обідова перерва не принесла зміни. Недоревізовані чекали своєї черги. На вулиці зовсім мало людей, а ті, що появляються — появляються нагло і так само нагло зникають. Навіть мітинг значно змалів, хоч і далі говорив апостол "аслєпітєльной правди", а люди на це казали: — Вони вам не втомляться. Хочете — не хочете, а їм байдуже. Це такі. У них, бачте, все добровільно, а спробуй тільки не послухати! Растрєл — і годі! Це такі!
А на площі в той час кілька десятків голосів кричали "ура".
У Лоханських "обідова перерва" робить позитивне враження. Ольга негайно звільняється від свого обріза, надягає своє звичайне, сіре убрання, і поки добряча Марія Олександрівна з допомогою Ганни збирає з помосту вивернуту свою гардеробу, а Микола Степанович ставить на місце томи медицинської енциклопедії, Ольга вбігає на одній нозі, крутиться вихором і заявляє: — Я йду до Морозів.
— Як то йдеш? — падає гостре, підкреслене здивовання Марії Олександрівни, а поки Микола Степанович знаходить перше слово, потрібне в таких наглих випадках, дочка вже висить у нього на товстій шиї і в бороду сиплються швидкі поцілунки. — Я, мамо, мушу там бути! Там Мар’яна! Ми нічого не знаємо! Я йду!
— Здуріла! Дівчина зовсім здуріла. Та ж вечір! Та ж глянь, що діється! Та ж на мосту, напевно. варта! Та ж яка холоднеча!
— Мамусь! Золота! Мовчи! Я хочу! Я мушу! Мушу, мушу, мушу, мушу! — і це триває так довго, аж поки Микола Степанович нарешті знаходить потрібне слово, яке звучить: — Та хай собі йде!
Цього зовсім досить. Ольга зривається з місця і біжить до своєї кімнати. Там уже все готове. Пальто, теплий шалик, муфта, кальоші, шапочка. Все? Ще раз глянула в дзеркало. Вдоволена — від того усміхнулась, і в неї раптом вирвалось: — Андрію!
В коридорі її ще раз чіпає мама. Дарма. Вона її заціловує, батька також, нічого не чує, не бачить і виривається на вулицю.
Боже, скільки страчено часу, скоро стемніє. Оглянулась направо, наліво, чи не трапиться щось, що нагадало б візника. Даремно. А мама мала повну рацію. Вогкий і недобрий вітер, той самий, що в такий час, особливо в полях та на лугах, свавільно ґрасує, зриває сніг і творить хуртовину. Вулиця зовсім, зовсім порожня, тільки при вході до ярмаркової площі пристрасно лопотить на вітрі червоне полотнище, з якого можна вичути розпачливий крик: "Да здравствуєт рабочє-крєстьянская власть"!
Ольга нахилилася вперед, стиснула міцно уста і швидко, швидко, майже бігом, подалась до Дніпра.
II
— Я цілком холоднокровно сприймаю все, що тепер діється, і не хочу з приводу того дивуватися — казав Водяний за столом на хуторі, який господарі застали в найкращому порядку. Всі за столом, і всі вечеряють. Ніякого весілля, а звичайна вечеря. Надходить вечір, і пориви західного вітру затьмарюють простір над лугом.
— Це цілком закономірно і логічно, — продовжує той самий голос. — Коли нема жадного спротиву, все піде своїм порядком. Революція розгортається, большевизм входить у смак, його армії врізаються глибше і глибше в простір, і я не можу відмовити їм належного, коли тих кілька інтелігентів дають собі раду із зграєю голозадих кретинів. Ви тільки дивіться на ту морду, що оглядала наші руки. Весь спухлий, очі між двома сливами. Все це від п’янства, безсонних ночей, диму і холоду. Такі пройдуть світ і ніде не зупиняться. На них не вплине ніякий клімат і ніяка людська сльоза. Він вам кидає одверто в очі брехню і каже "правда"! І спробуйте йому заперечити!
Вони, наприклад, прекрасно знають. що їх такими, якими вони є, ніхто не хоче. І тому вони діють брехнею. Вони настирливо лізуть. Це ті, що шукають "правди" страхом, підступом, облудою, нарешті — смертю. І, здавалось би, — навіщо їм це потрібне? Раз вони мають рацію — навіщо стільки жаху? Але саме тому, що вони того жаху потребують, як зброї, вони себе заперечують. І треба знати одно: з цими людьми ніхто й ніколи не дійде до миру. Вони не знають миру. Вони знають повну смерть або перемогу!
Всі за столом мовчали, Андрій та Іван шукають потрібні думки на додаток, бо в засаді всі згодні. Іванові хочеться тільки щось сказати, чого він не може висловити повно.